Ось іде селянин Литовка,- який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.
Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко...
«Нічого, підождемо,- думає він,- аби проценти в свій час виплачував».
Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється - чи немає де непорядку.
Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.
Дійшов до Антонового двору. Бачить - у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними - Антін з книжкою.
«Ага, книжечку мою читають! - подумав Василь Іванович.- Ну, нехай собі читають». Спинившись проти вишнику, він спитав:
- Ну що? Як книжечка - понаравилась?
- А нічого собі! - одмовляє Антін.- Веселенька книжка.
- Ну читайте, читайте собі! - промовляє Василь Іванович і йде далі.
«Веселенька книжечка!..- сміється він сам собі.- Їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?»
Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.
Слухає - Антін читає по складах:
- «Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбилось. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?»
Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.
- Питає: скільки то він заробив? - сміючись, своїми словами переказує Антін.
- Мабуть, багато заробив! - сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.
- Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться,- додав руденький і жвавий Охрім.- Хай йому біс з такими заробітками!
- Це чи не буде так саме,- став розказувати дід у білих штанях,- як назаробляв Захарів парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. «Ну,- каже батько,- давай же оце, сину, гроші завтра поїду в місто - там дещо купити треба». А він став та й каже: «Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!» А батько: «Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?» - «Не так було б мені,- каже,- шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!..» Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: «Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш...» То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку,- закінчив дід.
Усі засміялись.
- Лампа - річ тендітна,- казали другі,- торохнеш возом - наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!
- Підеш і під таку хуру,- сказав похмурий чоловік,- коли в хаті, може, й шматка хліба немає.
Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати далі.
«Он яке діло!» - подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.
- «У помещика было,- читав далі Антін,- в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?»
Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-свойому:
- В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає,- тут Антін звів палець догори й прищурив око,- скільки ж то тієї землі було в пана?
- А мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! - каже, осміхаючись, один з гурту.- Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.
- Ото кусочки! - моргнувши оком, сказав Охрім.- Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку - опруг та в другу - півопруга, а в третю - й зовсім нічого,- отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!
- А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? - проказав похмурий чоловік.
Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:
- І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!