Добре тим, що в земстві руку мають та атестати більші: завжди знайдуть собі службу, а вона - дівчина бідна: пощастило взяти земську школу, то треба шануватися, бо не всякій і з «званням» дадуть земську школу.
Треба боятися, бо до чого тільки не можна причепитись...
І страхи знову починають ворушитись у Насті.
Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителююча, на виду покруглішала. Тоді казав - нівроку, ще й за підборіддя подержав,- а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,- підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло, як калина.
- Охо-хо!..- зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.
прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.
«ІЦо буде, то й буде, а тепер - спать!» - і почала вкриватись.
Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісіньку дудку. «Лю-лю-лю!» - причулась рулада й урвалась.
Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.
«Бач, чого забула,- само прийшло в голову Насті,- забула лампадку засвітити».
І хотіла б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.
«Хай уже так,- думає Настя,- а тепер...»
І стоїть вже Настя серед зеленого-зеленого лугу.
Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.
Травиця шовкова м’якенька, ноги босенькі, - страх як легенько!
«Побіжу!»
Побігла прудко-прудко, вітер об поли б’є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити.
«Може б, я й полетіла?» - спадає Насті на думку.
Озирнулась - ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.
«Фрр...» - плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.
«Чи не диво! - радіє Настя.- А кажуть, що людина не полетить. Ану ж ще...»
Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.
Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх, чи крик - всилу здержує.
«Ану - вниз: чи не вб’юся?»
Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її - легенько полинула над травою. Махнула скілько разів - знову над самими верхами верб.
«От, коли б знали люди, що можна так...» - радіє Настя.
Зірвалась з гілки зозуля.
«Ану я впіймаю цю зозулю»,- думає.
Зозуля на вербу - й Настя на вербу, зозуля з верби на калину - Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.
Зеленіє діброва проти сонця.
Зозуля - між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась та так і шугнула в гущавину зелену.
Чудно так у холодку поміж густих віток, темно...
«Шурх-шурх, шурх-шурх» - черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.
«Де ж би вона сховалася? - бідкається Настя.- Хіба чи не за отим кущем?» - сіла додолу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.
«Ку-ку!» - визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідуючого Петра Кучерявого.
«Моя годинонько! - зраділа Настя.- Як він тут?»
А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.
«А коли ж то ми вже бачилися з вами!» - простягає він до неї обидві руці.
Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось - тьох у грудях.
«Геть-геть! - сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками.- Бо тут, мабуть, хтось є»,- нишком шепнула йому.
«Кахи-кхи!» - басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.
І похмарніло відразу все, осмутніло...
І побігли тіні по траві, і лист на дереві помутило.
Глянув Петро на його, зблід відразу, скривився.