«От лихо мені! - жахається вона.- Гляне інспектор і догадається! І що б його зробити, щоб не горіти так?» - кидає очима на всі боки, сидить як на жару.
З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.
«Ой, як же це добре!» - зраділа Настя і зразу - шусть під стіл.
«Поки позбираю їх, може, перегорю під столом»,- подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи. Побачив її та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:
«Маю сказати вам велику тайну.- Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці. Чує Настя, тихесенько шепоче над ухом: - А спробуємо отут... поцілуватись».
«Чи ви не сказилися? Чи ви не сказились? - Хоче одіп-хнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра.- Ой лишечко, ой що ж це буде, ой рятуйте ж мою душу»,- тулиться вона до його; а серце як не вискочить.
«Та й чого так страхатися? - спокійно радить на ухо Петро.- Ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас».
Насті одлягло од серця.
«Правда! - радісно подумала вона.- А я, й не догадалася. О, який же він розумний, мій коханий!» Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, докупи стулились, затихли, прислухаються.
Так, мабуть, справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.
«Послухаємо»,- повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.
«Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка,- швиденько, як паламар, вичитував інспектор,- производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:
зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.
«Що це він - сказився?»
«Цить,- моргнув до неї Петро,- зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося».
Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.
«...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!» - виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.
Настя торкнула ліктем Петра.
«Хі!» - засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі - червоний кіс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.
О [тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.
«Какаріку-гу!» - заспівав, немов сусідський півень.
«Умру!» - сказала собі Настя, мліючи од сорому.
А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими гудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:
«Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй...»
«Ех, усе одно - вмирати! - подумала Настя.- Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!» Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.
«Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!..» - загаласувала комісія.
Прибіг інспектор:
«Хто цілується? Де цілується?»
«Господи, прийми мою душу!» - «молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух..,
А на тім світі - ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно...
«Так немовби моя кімната...» - дивується Настя.
Під вікном щось кашлянуло.
Знову «зірвався надворі парубоцький голос, аж здригнула Настя.
«Какаріку! Какаріку!» - перегукувались десь на хуторах півні.
Настя і бачить усе, й чує, та й не віриться їй, що то був сон.
Лежить не поворухнувшись, осміхається.
Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.
Збирає Настя по долівці папери, пригадує сон і бубонить щось. Їй і смішно, й сердито. Не втерпіла, щоб не зазирнути під стіл. Нічого не було там: самотно дрімав тільки на стіні чи павук, чи муха. Поскладала папери, підійшла до вікна.
Як і перше, химерними скелями темніє хутір; степ хвилює тінями, миготить, немов палає ввесь у темному полум’ї. А небо вже інше: насунулось, як чуже, світить пізніми зорями. Далеко, мабуть, ніч упливла за той час, догорає,- тільки причувається, немов подекуди шугають ще гарячим приском невидимі іскри.