- Паничу, тікайте швидше: либонь, генерал ваш іде! - сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.
Щур - зирк: із семінарської брами випливала директоро-ва волохата шапка та хутро; поруч з ним - хтось із семінарів. Обоє повертали до мосту.
Щур крутнувся і зник під мостом, як під лід. Став.
Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.
Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.
Каже, що йому на санчатах ще б з гори спускатися, а його посилають уже в «народ».
Щур крутить головою, сам собі осміхається: «Добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то б...» Щур навіть під мостом почервонів і очі приплющив.
Вилізши з-під мосту, Щур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.
- А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною.- Озирається навкруги.- А де ж це вона?
- Хто такий? - питають, дивуючись, дівчата.
- Та Оксана ж!
- Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.
- Що це йому, приснилось? - Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур - не ті дівчата! Вискочив як опарений, подався далі.
Десь колядували на одному й на другому кутку.
Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.
«А що, як уже не знайду її?» - промайнула в голові думка... Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.
Коло семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне. Коло лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна - не пускає.
- Е-ех! - позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом.- Поборотися б з ким оце абощо...
- Гляньте - вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!
- Де блукав, Щуре? - звертається до Щура один із семінарів.
Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.
- Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,- гомонить хтось; до Щура: - П’яний, чи що?.. Чи, може, хто побив?
Щур нижче схиляє голову й набирає таємничого, сумного вигляду.
- Що таке йому справді?
- Щуре, що тобі?
Щур зітхає важко-важко, смутно:
- Пропала Щурова головонька - от що! - невесело од-повідає він.
- Та що ж таке сталося?
- Таке сталося, що доведеться, мабуть, помирать: дівчина причарувала!
Засміялися всі, загомоніли:
- Це тебе, Щурику? Як? Де?
Насторожились.
Щур почав розповідати.
Збились кругом Щура, слухають, примовкли.
Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує, та й сам собі вже дивується, чи це справді йому така туга, чи більше напускає на себе.
Стрепенулась бурса; де ті й позіхоти поділися - аж очі засіяли: запахло роботою.
- Та де ж вона? Та звідки? Та з себе яка?
- Кажу ж, що як крізь землю провалилась... Нічого тепер не знаю.
- А гарна, кажеш, дуже?
- Живу - не бачив, і умру не побачу такої! - гаряче одмовляє Щур.- Та ще й звуть Оксаною! Дівчата, чи не бачили, чи не чули про мою Оксану? - Передає він мову до дівчат, що веселим гуртом проходять під вербою мимо семінарів.
- Еге, упустив Оксану, тепер не впіймаєш! - жартують звідти - вони вже про те знають.
Бачать бурсаки - коли й жарт, то жарт цікавий: зашуміли.
- Хіба ж таки ми не знайдемо тії вражої Оксани? Гайда з нами, Щуре: ми її із землі тобі видеремо!
Знялися табуном, швидко, як горобці, полинули на село.
Рипить сніг, тріщать тини...
Уличка узенька, темна. Загнали в куток дівчат цілу валку - й тікати немає куди.
- А признавайтесь, дівчата, котра з вас Оксана?
Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.
- Сюди, Щуре! Може, оце вона, Оксана? Чи не оце вона? - Смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається до чорних брів, до білого личка.
- Ні, не вона! - лунає смутно його голос.
- Кого вам треба, паничі? Може, ми вам скажемо! - питаються дівчата. Раді, що трапилась весела оказія.
- Оксани нам треба.
- Чиєї? Якої Оксани? Оксан, може, є багато на селі.
- Нам треба тієї Оксани, що найкраща за всіх.