Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина надворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз по раз крізь дрімоту турботно здригається в нього у грудях. Ох, ця буря!..
Хоче щось пригадати - сон мов хвилею кудись односить.
Зітхнув на всі груди, легенько щось там здригнуло - і вже з грудей пустив дух рівно, спокійно.
Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.
Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.
- Усте, Усте! - стиха покликав він.- Усте, чи ти спиш?
- А... га! - хрипко зо сну обізвалась жінка.
- Усте, ти нічого не чула?
- Ні...- одкащлялась.- Ні, а що? - повторила голосніше, з тривогою.
- Щось мені приверзлося чудне - бог знає, проти чого. Причулося, немовби десь мої хрещеники голосять: «Тату, укрийте нас!»
- От, хай бог криє, цариця небесна! - Устя підвелась на постелі.- Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то, може, знов що надумала?
Максим підвівся й став шукати на комині люльку.
- Бачив сьогодні під церквою кума - підстригся, підголився: мов на улицю вирядився. Забачив мене - та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло - треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогнав Павла Ярового. «Як там сироти?» - питаю. Махнув тільки рукою. «Коли б,- каже,- вже бог прийняв їх краще». А далі й розказує. «Оце,- каже,- вчора - мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір босе, в одному жупаночку за решетом скаче. Спотикається, за слізьми дороги не бачить».
- Ой леле...- хитає головою Устя,- коли б та нещасна мати знала,- може, сама подушила б їх: менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!
- А йому що?.. Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.
- Батько!..- зітхнула Устя.- Ой!.. Вистріляти б таких батьків!.. Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш - вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, вночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім’ю, так, немов не було йому інших людей у світі...
Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуваться на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:
- Ф-р-р...
Заснув.
- А гу, гу-у!..- страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.
А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.
На напільному вікні одірвало од степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.
- О-ох, о-ох... ох, ох...- тремтіло щось надворі голе, підскакувало, мов за дрижаками слова не скаже.
- Авва-вва-ва,- скрючилось од холоду й пішло качатись по снігу.
Максим уві сні злякано захрипів і скочив:
- Це якесь навожденіє мені!
- А що?.. Може, знову? - зразу одгукнулась із полу жінка.
- Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: «Тату, вкрийте нас! Тату, вкрийте нас!» - аж заходяться та плачуть.
- Заєш же що, чоловіче,- зараз запряжи коняку та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся,- ще не пізно. А то коли б, бо’ храни, вони чого не вчинили з дітьми - й тобі буде гріх за сиріт.
- Гм...- Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче у запічку.
Блиснув огонь.
Катря сиділа з ногами на полу, гризла оріхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало у вікно. Катря зразу до вікна, одхилила занавіску:
- Хто тут?
Одскочила од вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах - як не було: з очей визирнув звір - хитрий, сполоханий.
Двері - на защіпку, погасила огонь, стала коло стіни.
Надворі вітер затихав, виднішало - чути було, як щось домагалося під вікном.
- Хто там? Чого треба? - зіпнула сердито на всю порожню хату.- Завтра приходьте, тепер дома немає.
Застукало дужче у вікно.
- Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!
Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила огонь, поодпирала двері, стала коло печі, дожидає.
Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняка сніг. Катря держалась за опічок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий як криця: