Зашуміли трава й лист у саду, затріщало сухе гілля, і з темряви тікали назад люди з ясними обличчями й задуманим осміхом. В усіх до одного поблискували в очах однакові дрібненькі іскорки, як дорогі камінчики. Здавалось, навмисне бігали вони в панський сад за цими іскорками-перлинами і були раді, що хоч по маленькому довелося вкрасти.
Довго після того гомоніли люди, пригадували молодощі, співи, парубоцтво, і довго сяяв - не гасився в очах у їх той крадений у панському саду дорогий блиск...
1914
БАСУРМЕН
Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.
Він недавно прибіг знадвору, і в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна - за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
- Мамо, дайте снідать!..
- А богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам - так собі й знай,- казала мати, сердито тьоригаючи рогачем.- Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..
- У дядька ж Микита більший за мене, а його ще ні разу не молили! - гуде плаксиво Семен.
- Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.
- А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.
Мати побожно кривилася й заплющила очі.
- Що ти вдієш із таким кателиком... Із таким лобурем, таким харцизякою! - Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: - І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозу-мієш? То ж тільки невіра, басурмени богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! - мати показала рукою на стіну.
Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.
Він одступив далі й промовив уперто:
- Хай завдають.
- На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.
- Дарма...
- Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.
Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув.
- А я втечу-у...
- Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий...
Шелевіють, [24] тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби скрізь сон скликаючи людей до служби: «Бе-ем!.. Бе-ем!..»
Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють, і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
- Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? - довірчиво вже перепитує він матір.
- Буде казан великий, великий та глибокий...
Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:
- Ну, моліть...
Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі.
Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен - одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.
Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками.
- Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! - І далі знову лагідне, побожне: - «І остави нам... долги наша... яко же і ми...»
У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.
Мати охнула й миттю крутнулася до печі:
- Триста ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! - Торохтить рогачем, хапається як швидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого.
- Мамо: «якожеїми»... Мамо!..- нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.
Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
- Мамо! - з мукою, з слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені.- Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!
- Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? - витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика.