Не звичайний гук і гомін ярмарку,- інший якийсь гомін, що ще здаля будить у людини смутний і хвилюючий настрій; щось поважне й журливе почувається в його підвищених тонах.
На вигоні, коло возів і на возах, стоять і сидять люди. Червоні, білі, блакитні хустки й спідниці, чорні й сірі свитки, кудлаті голови - все хвилювалось і вигравало проти сонця різнобарвними кольорами. Між людьми видніються вози з усяким селянським добром: діжечками, скринями, плугами й усякими іншими домашніми речами.
Люди скупчуються гуртками коло возів. Хлопці й дівчата збились осторонь в окремий гурток і щось розмовляють собі. Коло возів, між купками людей, блищать на сонці чарки й пляшки з горілкою. У кожного на лиці святковий і разом смутний настрій, очі сяють тихим блиском, лиця червоні, заплакані.
Ревуть воли; то там, то там чути сумні пісні або жіноче голосіння, і над усім лунає співуча, голосна, глибоко пройнята щирістю мова.
- А я не піду! - вирізувалися з моря голосів пекучі слова.- Будуть тягти - за одвірок учеплюся, а не поїду з своєї батьківщини! І синів не пущу. Нехай згорить хата - упаду на попіл, умру на йому, а не покину свого гнізда!
- Ех, брате, брате,- одмовляв йому спокійний і смутний голос,- десь мало ще ти горя бачив на світі, що так кажеш.
Між возами, в гурті своєї родини, якась п’яненька й заплакана баба пританцьовувала і приспівувала:
Потім кидала танцювати, припадала головою до полудрабка й починала тужити:
- А куди ж це ми їдемо, куди од’їжджаємо! Завезуть мої кісточки на край світа, де зима люта, де людей немає, а тільки звірі та комлики. Там і сонечко не сходе, і зірки не сяють, і вітер туди не довіє з рідної сторононьки!
- Мамо, мамо!.. Та заспокойтесь; вже ж не поможеть-ся! - взявши за плече, умовляє її русявий чоловік із синіми заплаканими очима.
А в другому кінці п’яний чоловік з червоним у сльозах і пилу видом силкувався на віз вилізти. Жінка його придержувала за полу; він одривався, потім знов чіплявся. Нарешті йому таки вдалося вилізти на віз.
- Люди добрі! - кричав він, стоячи на возі.- Слухайте, люди: помоліться за мою грєшну душу і прощайте навік! - Жінка сіпнула його за полу, і він з розгону сів на якісь мішки.
Старий високий дід стоїть без шапки, держить у руці чарку з горілкою й старечим, щирим голосом співає:
Сивий чуб його має в повітрі, а з очей котяться сльози.
Час іде. Стала наближатися година рушати в дорогу. Це почувається в загальному гаморі: мова лунає голосніше, швидше, немов люди поспішаються наговоритись уволю. Гомін стає все дужчий і дужчий.
Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях. Трудно було розібрати, що він саме казав, та всі знали, що то подається знак рушати.
- Пора, запрягайте,- чути було голоси,- щоб не спізнитись нам на станцію!
Сколихнулось море і схвилювалося.
Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка посередині робилась усе тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху.
Геть-геть уже на горі видніються вози.
- Прощайте! Прощайте! Прощайте! - кричали ті, що на горі, тим, що внизу.
Поселенці виїхали на гору. Все село стояло перед ними, як на долоні: в зеленій траві, в білому цвіту, в золотому промінні.
В селі гуртками розходилися по домівках люди, заплакані, зворушені, і голосно розмовляли.
Село здавалось напівпокинутою пусткою.
1910
ПАЦАНОК
У весняному повітрі загув вечірній дзвін, розносячи по місту людям звістку, що зайшло велике свято.
Вирізалися в небі перші зірки над низенькою обшарпаною тюрмою.
Сонною пусткою-руїною здавалася вона у вечірніх присмерках.
А за гратами та замками стиха шуміло - гула там підборкана молода сила.
В тюрмі почалася повірка: забриньчали швидко ключами, часто загрюкали молотками об залізні грати. Поспішали, бо спізнилися сьогодні.
В третій камері товариш Петро виряджався в дорогу. Сьогодні на прогулянці він образив начальника, якого ненавиділа вся тюрма, і тепер мусив іти до карцеру. Товариші по камері гуртом виряджали його: давали йому теплішу одежу, розсипали поза підкладкою піджака тютюн та сірники, щоб не знайшли, коли будуть його обшукувати.