Хлопець зиркнув на неї і сердито одвернувся.
- Іди собі геть і ніколи не гуляй зо мною! - промовив він суворо. Далі нагнув голову і знову почав довбатись у землі. Йому досадно і соромно - і він не хотів би тепер стріватися з Наталею.
- Я ж нічого не винна тому, чого ж ти сердишся на мене? - щиро казала дівчинка, лагодячись сісти з ним
поруч на траву.
Хлопець крутнув головою, очі злісно блиснули, сам наїжачився.
- Геть, кажу, одійди! - Одсунувся.
Дівчинка полохливо одступила.
- У, який сердитий! І чого ти такий сердитий? Хіба що, коли я сяду коло тебе?
Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше, і панночці аж серце стиснулося, так хотілося, щоб він знову був до неї привітний. Стоїть - сісти знову не зважиться і одійти не хоче.
Далі набирається сміливості, боязко простягає худеньку ручку і легесенько жартує, торкаючи хлопця по вихрастій голові:
- У, яка кучма!..
Хлопець схопився з місця, ніби його опекло огнем, швидко зглянув кругом себе недобрим оком, далі стулив міцно губи, виблиснув очима, як крицею.
- Н-на! - стусонув він дівчинку кулаком у плече. Дівчинка заточилася. Далі скривилась од болю, од жалю і сорому. Зігнулась, рукавом закрилась і, затремтівши од німого ридання, швидко-швидко пішла од хлопця, спотикаючись на корчі й кущі.
Він похмурими очима подивився їй услід, далі, стурбований, довго озирався навкруги; в лісі нікого не було видно. Зайняв корови і швидко погнав їх у лісову глибінь.
Поночіє...
З балки Яків вибрався на гору, спинився тінню і дивиться: за річкою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця - місяць. Над дубиною встає рожеве жарево. Через темну воду в річці хтось почав мостити з золотої соломи гатку. Стара хатина з білою стіною почала прояснятися в балці, ніби жартовлива дитина помалісеньку одтуляла рукавом заслоняне лице. Якову хочеться розглядіти золоте гніздо краще, і він іде далі, щоб високе тополля з панського саду не стояло йому перед очима. Проходячи узенькою стежкою попід старим, трухлявим штахетом, що одгороджував глуху над річкою частину панського саду, він згадав панночку і похвалив: «Молодчина Наталя, нікому, видно, не пожалілася».
Стало шкода - не вийшла, бач, уже сьогодні до тину на вечірню розмову, розсердилась.
- Кхи-кхи! - стиха кашлянуло щось на перелазі, де його Яків проходив мимо.
Яків спинився, приглядається: щось схилилось, нерухоме, на обапол - у тіні не видно: мусить бути людина.
- Хто се? - стиха промовляє Яків до його. Мовчить.
«А може, це од спиляної верби пеньок,- думає Яків і пробує рукою,- ні, м’яке щось, тепле». Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище - щось біле, мармурове ховається в сутіні... Суворо нахмурені очі... Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.
- Це ти, Наталю? - радісно дивується Яків.
Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.
- Ти сердишся на мене, Наталю? - якнайласкавіше питається Яків.
Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діамантові сережки - дві сльозини.
- Сердиться,- стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.
Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.
- Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити...
Мовчить.
- Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою...- постояв, подумав, кланяється низько: - Прости.
Наталя витерла хустиною очі:
- Нехороший ти хлопчик, грубіян... мужик.
Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері ніжно, лагідно.
Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.
- Уже не сердишся? - легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.
- Серджуся і буду сердитися ще довго-довго...
Наталя намагалася нахмуритися сердито, та лице її мимохіть прояснилося тихою, блаженною усмішкою.
Минуло кілька недовгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикого терника на камені.
Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно. Ніяк вона тій княгині не догодить, ніяк не втрапить зробити по її, ніяк не звикне її мамою взивати.
- А де ж твої мама та тато рідні? - питається Яків.
- Мама вмерла, а тата у мене, Якове, зовсім немає.
- Як? Хіба ти...
Яків не доказав - холодком війнуло йому поза спиною, ударило в голову, як молотком: «Байстрюк»,- подумав він з острахом.
Наталя, ніби догадалась, що він думає, мовчки гаряче пригорнулась до його щокою.