Далі:
- Ох-хо-хо-хо! - Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.
...Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
- Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
- Марино, удавишся!
Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,- кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...
П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж - сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.
Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.
Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.
А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]
МОРОЗ
Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ятають бородаті: стояли морози.
Стояли морози, сніги лежали білі...
В селі заходило свято.
Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця - дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо-рожеві, сині, мов помальовані.
Це вгорі, а внизу...
Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвониками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла повись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям - на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть - бігцем, як на пожежу, поспішають, труть нашвидку уші та, замість вітатись, тільки лунко перегукуються: «Ну, морозець!» - або: «Це мороз - з очима!»
Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насувала темна курява-мла, а з того лісу вовком позирає розбійник-мороз, ночі дожидаючи: «Ось-ось... ось нехай тільки сонце зайде - я прийду до вас куті їсти...»
Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.
Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз.
На покуті - кубло сіна. В кублі - кутя й узвар. Коло куті на лаві - діти: хлопчик та дівчинка. В хаті - самі. А вже вечоріло.
Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз по раз у вікно викликають:
- Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти та не поморозь нашої пшениці.
- Морозе-морозе...
Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі, в клубках пари, обзивається.
- Іду-іду,- каже,- я давно до вас збираюсь!
Довга на йому кирея, під киреєю - жупан синій, чорна шапка з верхом червоним, а за поясом - блиснув срібний самопал.
Леле! Оце догукались!
Тільки сорочки захурчали на піч.
- А чого ж ви полякалися, діти, я ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! - Голос людський, привітний.
Повисували голови із-за комина, визирають.
А він знову:
- А де ж ваші, діти, тато та мама?
Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказали чемно: там і там.
Далі осміліли:
- Це ви прийшли до нас того, що ми вас кликали?
- Того ж, того.
- Ви мороз?
- Мороз.
Пошепотіли діти між собою та вже й у іграшки з морозом.
- А ви ж не поморозите нашої пшениці? - хлопчик.
Сміється Мороз:
- Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.
Дівчинка й собі:
- А ви нас не подавите? - Та й сховалась за комин, прищулилась і язичок прикусила: слухає.
- Ні, діти, я таких не давлю.
Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печі, що в лісі у зайця одняв.
Осмеркло.
Аж і батько в хату:
- А хто це тут гомонить із вами?
Діти стриб-стриб з печі, батька за поли, шепотять:
- Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?
- А ось побачимо! - бере, світить каганець.
А той з лави:
- Чи приймете за гостя, чи, може, з хати проженете?
- Коли добрий чоловік - приймемо, а лихого - може, й проженемо з хати,- весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує та пильно-пильно до гостя придивляється.