- Торкаймо до Головатого!
- Нікуди, як до Головатого!
Іван Герасимович засіпав віжками, зацмокав,- вибрикує по шляху кобильчина.
Яким Головатий був чоловік письменний, заглядав зайвого часу в життя святих, підтягав на криласі, пер мов із бочки - «Коринфяном...» трапив божого письма. Духовних стрів повагою та щирим привітанням. Сподівались на врожай, балакали про громадські новини, про сусідських попів, про благочинного прео... та краще самі послухайте:
- А чи можна, батюшко, так прочитати апостола, щоб склянки у вікнах забряжчали; кажуть, є такі голоси,- цікаво питався Головатий.
- Буває, буває,- все від бога.
- Недалеко ходить... приміром кажучи, соборний дякон у повіті... як би ви думали?
І це проказавши, Іван Герасимович обвів слухачів своїми задоволеними очима.
Усі притихли.
- Ну, і що ж? - допитувався Головатий.
- Дзвона перекричав...
- Дасть же господь голосину чоловікові... і як то його так перекричати?
- Проста річ: перетягався - хто заглуше; вдарили у дзвін, а у дзвоні, пам’ятайте,- не менш як ціла тисяча пудів... не наше брязкало... заревів одночасно й дякон - реве,- усі чують, а дзвін... хоть би тобі розлігся... З першого менту заглушило.
- Все від бога,- повторяв о. Степан.
- Через голос і в диякони вийшов,- доводив Іван Герасимович,- а то б і паламарем не бути; наприклад,- метрики списать; живота рішиться - не втне проти мене,- дарма що я тільки дяк.
- По старому обичаю. П’ють горілочку до чаю...- І господар почав частувати.
- А що я тобі маю казати, Якиме? - промовив о. дякон, приймаючи чарку від Головатого.
- Кажіть,- послухаємо.
- Подаруй мені оте цуценя, що біга по сінях.
- Е, ні, отець дякон,- що хоч беріть, а цуценяти не ’тдам,- одно-однісіньке в самого... і по господарству треба, й так мені сподобалося... краще не прохайте.
- Казна-чого ти, куме, не кажи,- в кумстві, бачте, малися.
- Марно прохаєте; чого не можна, того не можна,- слова я не зламаю.
- Так я вкраду
- А я буду позиватись.
Усі зареготались.
- Побалакають та й вип’ють,- заминав небажану розмову господар. Випили знову.
- А ти, куме, подаруй мені цуценя,- вв’язався дякон.
- Та шкода вам жартувати; що хочте, мовляв, беріть, а цуценяти рідному батькові не’тдам; і не натякайте.
- Так ти он який...- і дякон сипнув виразом, ніяк не піддатним до друку.
- Не личить духовній особі,- відрікає господар,- та так у чужому домі поводитись.
- А що мені твої поводини?
Уже мала знятись буча, але дякон замовк, як одрізав; постала тиша; частуються, мов і не було нічого прикрого. Іван Герасимович здивляє слухачів якоюсь новою чудасією.
- Буває, буває,- все від бога,- стверджує непокірним язиком о. Степан.
І незчулись, як дякона вода вмила. Де, де дякон,- мов його прірва поглинула. Глянули в сіни, метнулись по двору, і цуценяти немає.
- Так і є, що вкрав,- ударився в поли Головатий,- ні за що не вважу... За мою хліб-сіль віддяка... До рхирея дойду... жалуватись буду... щоб я... щоб мені...- лютував господар. Вибіг за ворота,- аж тільки ряса та бриль дяконів геть по шляху манячать,- чеше просто на слободу. За шапку та - наздогін. Озирнувся дякон,- як припусте,- тільки вітер волоссям згойдує. От-от ускоче в село,- зирк,- а Головатий - рукою змірять.
- А...- засичав дякон: так ні тобі ж, ні мені...- Добіг до поворота, цуценя з-за пазухи,- хряп головою об стовп,- і не заскавучало. Схопив обіруч, як надвоє не перерве; зубами вп’явся,- тільки клоччя летить, знов об стовп, швирь у рівчак,- і повіявся. А Головатий стояв, мов громом прибитий,- хоча б рухнувся,- з дивовижі такої нестямиться.
- А погляньте, люде добрі, що то за навіжене селом проста,- питалися парафіяне, сидячи скрізь по вулиці.- Мати божа! Та це ж ніхто, як дякон,- і що сталося з ним таке,- одверни й помилуй.- Роти пороззявляли - не надивуються. А дякон чухра без пам’яті,- поли розхристані, сорочка витіпалась, забовтується, бриля чорт-має, волосся розкуйовджене,- самісінька мара: губи окровавлені, на виду червоні плями.
- Ні тобі, ні мені,- бурмоче: - на ж тобі, на...
- Сказився, матіночко!
- Збожеволів - як є.
Та й поніміли. Дітвора шарахнула по дворах. А слідом суне Головатий, та просто до попаді:
- Так і так, матушко,- виклав усе, як діялось; маю жалуватись благочинному.
- Оце добре, оце так! Та я йому...- тільки й слів попадиних було.
Тим часом над’їхав і о. Степан, благий та смиренний: на поріг,- а попадя вже і мокрим рядном напнула.
- Гарно, батьку; а куди ти дивишся; а як у тебе дякон сміє отакий страм робити?
О. Степан мимрив собі під ніс, розгубивши останній глузд.
- Ну, дорікай же мені,- чув?
І пішла корінувати. А він топцювався на одному місці, губами плямкаючи.
- Архипе, вайло! (до наймита бач)... щоб дякон мені зараз був... не гаючись... я й знати цього не хочу!
Ось і дякон лізе у двері.
- Іди, йди лишень до гурту, п’янице, срамотнику; а що ти там накоїв,- га? - минулося тобі, що вгородився торік У церковну леваду? забув залізні штаби, що поздирав з дзвіниці? На віщо воно оце схоже?
Замірилась,- тільки відляски пішли, виски мов калиною поналивались. Оступився дякон, здіймає голос, забігав по хаті,- шкода,- попадя і памороки забила.
- Кланяйся в ноги Якимові, щоб до благочинного не їздив; не то що двадцятьма карбованцями,- і сороківкою не відбудеш...
- Так де там,- Головатий і руками й ногами; хоть святих винось;- я йому цього не подарую,- кричить; за шапку й гайда.
А дяк із паламарем давно сиділи по своїх хатах; Іван Герасимович на що вже сміливий чолов’яга,- і то навтіки дався з батющиного двору; щастя, що попадя не вгляділа.
Жовтень 1891 року
Панько
ЧЕРВОНИЙ ЖУПАН
Зимового ранку під’їжджав я до однієї з якутських управ (рід нашої волості). Сивувасте світлечко розливалось по пухкому снігові, над покрівлями кількох руських хатин звивався привітний димок, клубками розсипаючись у повітрі. Зморені коні ледве перебирали ногами,- я їхав під недорід: сіна не косили, скотина дотяглась до краю і падала серед дороги. Скрізь мене вражала бідота, скрізь передо мною вставали картини нелюдського існування, скоро я заходив до якутської юрти (міське житло - хлів, обмазаний кізяками, з товстими крижаними вікнами) або стрівався з тубільцями. Брудні вищ усякої можливості, з остудженими носами та щоками, понайбільше сліпі або косі,- отакими були переважно мої перші знайомці. Серце стискалося на вид країни - суворої та нещасної.
Ось заманячив на пригорі якийсь хмурий, обдертий будинок; загавкали собаки.
- Школа! - звернувся до мене в тій хвилі мій візник.- А от і управа! - додав він, показуючи рукою на другий будинок - ще дужче обдертий та невиглядний Услід за тим візник моторно виплигнув із саней - приїхали. Я позирнув на управу: вітер грюкав пошматованою вивіскою об стіну, рвав дошки з криші; від усього подихало сном та пусткою. В управі, проте, повставали: оклецькуватий писар з якутів зітхав, протираючи очі; його помічник шамотів паперами; до кухні набирались людці, що все були такі ж голодрані та замурзані, яких уже мені доводилось бачити. Писар повітав мене з добродушною ласкою, що так подобала його годованій постаті; господарка, досить принадна молода якутка, турбувалась коло самовара. Любо пригрітись у затишку після цілих тисяч верстов лихого подорожування по сльоті або холоді; любо нарешті зобачити близький кінець настогидних митарств, хоча б тебе навіть провадили до пекла,- любо принаймні на одну-дві години... а там... змучена думка не сягає далеко, переболілі кості прагнуть відпочинку, щоб завтра защеміти ще дужче, ще гірше... Незабаром і мій шлях кінчиться; часом аж страшно було згадати про те... Але в ту мить я тільки бажав погрітись, перепочити... Кухлик, другий чаю покріпили мене трохи; приємна теплінь розливалася по задублому тілу... Забутися б від усього, набратися сил після стількох літ задухи, самоти, розпуки, хороб; забутися б... Так де!.. Передо мною появляється скулений, сухий, в лахмітті дідусь-якут, покірно схиляє голову і починає кланятись раз за разом. Я не знав, до чого воно йдеться.