- Чого я сумний, питаєш? - обізвався Свирид. - Так мені чогось журно нині… Змовились ми з тобою на Молдаву податись, пошукати долі за кордоном… Та ввижається мені, що не втопимо ми лиха в річці, перепливаючи, не загубимо його й у плавнях, переховуючись… Скрізь нам, бурлакам, однаково… Чотири роки блукаю я по Бессарабії, гадаючи втекти від лиха, що залишив на Вкраїні, а ніяк не можу… Я від недолі - а вона за мною. Піду тихіше - біда мене нажене; піду швидше - сам біду дожену… Що з того, що я бурлакую, гірко працюючи? Що я маю з того?.. Свята голизна, та й годі!.. У других хоч родина є, втіха якась у житті, а сирота - мов те покотиполе, що вітер жене по степу, відірвавши від корінця… Зійшло колись і для мене сонечко, та заздрісно стало другим - і заступили…
- Чудна ти людина, Свириде! - перехопив Лука. - Шукаєш щастя по всьому світу широкому, а воно тут, у цій баньці пикатенькій на дні спочиває…
- Зазирав я туди аж на дно саме, а не знайшов своєї долі, не втопив там і лиха свого… Колись і я був щасливий, колись і до мене доля всміхалася… - казав Свирид наче до себе, підперши голову долонями. - Як тепер бачу я долю свою: стан гнучкий дівочий, очиці сині, аж чорні часом… за брови світ би віддав, коли б мій був, такі веселі та хороші… Ластівкою падала коло мене дівчина… А я не кохав її, ні… було, аж за серце мене ссе щось, як день не бачу… Хто його знає, чи в шавлії купано її змалечку, чи в любистку… Тільки грошей, мабуть, не кидано в купіль, бо такою вбогою зросла, як і я… Покохалися ми - побрати б ся, одружити б ся, та ба! Не поставиш хати з лободи, як кажуть, а іншої немає… У приймаки пристав би - так родина велика, сини підростають, до старшої дочки зятя прийняли. Порадились ми з дівчиною, побідкались і стали на тому, що вона піде у найми, складе за рік карбованця якого, а я теж помандрую на Бессарабію на зарібки… Щоб хоч хату було за що поставити та таке-сяке господарство спромогтися… А там - як Бог дасть… Ей, не хотілось мені на ту Бессарабію, так не хотілося, як живцем у яму… наче серце віщувало… Та не послухавсь, пішов. Так по Масниці, по пущенню, першого дня посту й вирушив. Ще ніколи не кидав я рідного села, уперше вибрався в такий світ далекий - тож на серці було неспокійно, лячно чогось, журно… Що там чекає в чужій стороні?.. З чим і як повертатиму?.. Пам’ятаю, поганий був ранок: туман наліг на землю, гемзило, ноги грузли в підмитому водою снігу, брудна вода стікала в долину… Погано було як в мене на серці… Вийшов я на гору, став під фігурою і озирнувсь востаннє на село - туман лежав над селом ще густіший в долині, ніж на горі… Коли це з-за фігури щось так тихо: «Свириде!» - каже. Я аж жахнувся, затремтів весь… Озираюсь - аж то вона, Марія моя, з-за фігури сльози втирає…
- Оце добре! - перехопив Лука. - Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі - як за гріш маку!.. Ну, випиймо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!
- Жалко мені стало її… дурне серце мов у лещатах стис хто, - казав далі Свирид, не звернувши уваги на тост за Марій. - Взяв я вмовляти її, взяв їй казати, як вірно кохаю її… «Бачиш, - обізвалась вона, - як той сніг водою понявся? Гляди ж, щоб і кохання твоє не стануло отак на чужій стороні, далеко від мене…» Наворожила, та не мені, а собі наворожила… Гей, та пішов я, брате мій, степами, та пішов ланами у той край, про який чував лиш від бувальців… Ідеш, ідеш - над головою небо, під ногами поле… А чиє воно, поле оте - хто його знає… Чужина. І несеш у чужину ту свою долю сирітську, до якої всім байдуже, та ще силу молодую на пожиток жмикрутам-дукам… Став я в болгарина. На весну й на літо найнявся. Платня нічого, краща, ніж в наших сторонах, а робота така, як на доброго вола… Та дарма!.. Аби мене люди не шкодували, а я себе не пошкодую… Спершу за роботою нічого не помічав я… Гей та соб! соб та гей! звісно, як наймит, від світання до смеркання в роботі… А далі, як звик уже, оговтався, розглянувся навкруги, і завелась у серці шашіль... Вийду на степ - ні, не наші степи… і точить шашіль… Гляну на людей - ні, не наші люди - і знов тая шашіль у серці ворушиться… Не так мені пташки щебечуть, не тої мені пісні вітер співає… Почав я банувати. А найгірше за Марією… Жалко мені стало за тими нічками тихими, що бачили женихання наше, що чули любу розмову… Жалко стало й за селом рідним, де я зріс, хоч не зазнав змалечку щастя. Хто його зна, що зі мною поробилося: тягне мене, мов гаком тягне в свою сторону; рветься серце назад, у село, бридка та навісна стає мені сторона чужа… І був би не витримав, був би кинув все та подавсь назад, коли б не Марія… Задля неї, задля власного щастя лишивсь я, наваживсь перемогти себе… І вона, згадав я, поневіряється десь, бідна, у наймах, і їй не з медом… Збігла мені отакечки весна, збігло й літо. Взяв я в хазяїна, як оден гріш, шістдесят карбованців і подався… не додому, а в Миколаїв, де, як раяли люди, можна знайти роботу на осінь й на зиму. Пішов я туди, бо що б почав з тими шістьма десятками?
Цілу осінь мішки носив на пароходи, а на зиму за збіржака став у хазяїна. Ніколи було, здається, думати про дівчину, а проте вирвуться згадки на волю й полинуть на село рідне до дівчини коханої… Надворі завірюха, сніг летить в очі, а я сиджу на санках - і ввижається мені вечір теплий з пахощами весняними, з хрущами, з вишником, білим від цвіту рясного, а на перелазі сперлась Марія і грає до мене очима… Було аж жахнуся, як гукне хто на вулиці: «Звощик!», - а вітер із снігом так і шмагне в очі… Листів до неї не писав я, бо не знав, де вона служить. Від неї теж не мав звістки, бо сама не вміє, а другого прохать написати соромно дівці… Ну, та байдуже, на весну побачимось. Склав я за зиму ще півсотні, і так ото в середохрестя подався додому… Іду я тими степами, тими ланами розлогими, що й торішньої провесни, а не чужі вони мені, не лякають, а мов осміхаються приязно… Тала вода дзюрчить по дорозі та пригадує, що казала Марія торік під фігурою, а я тільки осміхаюся на тую згадку… Хороше мені… весело мені… жайворонок немов весільної співає… І чого поспинавсь?.. Коби знаття… ба! коби знаття!.. Та хто ж його знав, що буде, як в пісні співають: «Кохалися, та не побралися, тільки серце жалю набралося…»