І знаєте, чим скінчився перший акт моєї драми? Гомеричною гульнею!.. За два місяці я стільки випив усяких трунків, що другому стало б на ціле життя… Два місяці п’яний туман розпирав мені голову, а на серці як нудно, так нудно… Треба мати залізний організм, як у мене, аби витримати хоч два місяці такого життя. Отож тіло витримало, та не витримав збунтований дух… Я не залив черв’яка, що точив мене безупинно, тра було якось інше рятуватись…
І от одної безсонної ночі я зваживсь…
Я кинув службу, продав свій апарат, дорогу панську одіж, склав якусь копійчину і рушив на село, тільки вже не послом від чорного царя, а від царя ясного, що йому наймення світло знаття і любові.
Вас дивує, чого я став крамарем, а не пішов учителювати або писарювати?.. Так, бачите, зручніше. Тут я почуваюся вільним, незалежним, не знаю над собою жодного контролю, ніхто не втручається в моє приватне життя. Навіть ясне око пана станового не зупиняється на такій маленькій особі, як сільський крамар. А маленькій особі тим часом, уже хоч би через її незначність, ліпше наблизитись до селянина, ліпше вплинути на нього, робити діло.
- Тільки чи багато зробить одна людина? - додав Солонина по хвилевій задумі.
Вечір непомітно минув. Крізь одчинене вікно дивилась на нас чорна ніч, на світло лампи летіла роєм нетля і билась крилами об скло, самовар тихо виводив останню пісню, а ми ще довго, до пізньої доби, вели бесіду в бідно мебльованій кімнатці серед глухого руснацького села.
З вірою, з запалом неофіта розгортав передо мною Солонина план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спостереженнями, своїми радощами й смутком, а я слухав і чув, як спочиває моє серце, як мені хочеться разом з ним і вірити, і надіятись.
Пізно ми облягайсь тої ночі, а другої днини, лише сонце встало й туман заграв через гору, а чорногузи по стріхах, витягшись на одній нозі, одностайним клекотанням вітали ранішнє сонце, я покидав руснацьке село, розбуджене до праці чудовим літнім поранком…
17 січня 1897, Вінниця
ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ
Мусила баба злазити з печі: онука заслабла i потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті, послалась баба долі. І син, i невістка наче не бачили того. Там вона i лишилась.
З кутка, між дверима i мисником, де на долівці вона лежала - стара, забута смертю мати,- все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі i звикла дивитись згори вдолину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердитi, прибиті нуждою обличчя невістки i сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.
Тепер все виросло зразу. Діти, що спинялись над нею до мисника i обсипали кришками з хліба та всяким сміттям, синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, i босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ. Тепер вона бачила в печі в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти i дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, i здавалось, що така має бути i смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, i страшно, що так трудно умерти.
Довгими днями i ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій картоплі i по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба i од часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:
- Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..
- Нема на вас сконання! Не дають спати…- сердито бурчить невістка, i лавка скрипить під нею.
- Не-ма! - говорить баба у тон невістці i облизує ясна, де були колись зуби, i лиже зсохлі, запалі всередину губи.
Кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу з-під огірків, а дрімота сплітає дійсність зі снами: уривки казок, отченаша i синовi чоботи, важкi, як гори, що лишають по собі мокрі сліди.
Потому сон раптом щезає, як змитий водою, i баба чує своє маленьке тіло, якому твердо i зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.
Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу з неї як лушпиння з картоплi, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку i не хоче її покинуть.
Небагато місця займає баба на свiтi, куток пiд мисником, а всім заважає. Небагато з’їсть хлiба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зiв’ялi уста, як сухе листя:
- Ох!.. Моя смертонько… де ти?
Тiло часом прохало. З тої горсточки шкури й кiсток, з присохлого живота, порожніх грудей добувалось непереможне, фантастичне бажання i заглушало розум:
- Мо-лоч-ка!
Тоді невiстку нападав смiх. Не говорила нiчого, а тряслась од смiху грудьми, лицем i животом, аж кутнi бiлiли мiж скривленими губами.
Бабi було так кривдно. Не дають молочка.. Молочка не дають.
Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до слiз молочка хтiлось хоч знала, що його навiть слаба дитина не бачить.
Врешті невiстка хапала вiник i закривала бабу хмарою пилу.
- Ноги прийміть. Викину в сiни разом з сміттям!..
Баба приймала ноги i довго невидимкою кашляла з-пiд мисника.
Вдень її обсiдала дiтвора, як п’ятеро горобцiв жовторотих. Цiлий ряд очей дивився в рот бабі…
- Розкажiть казку.
Рот розкривався, як порожнiй гаман, i в ньому шипiли слова - щось про царенка, злото, дорогi страви Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кiнчала про iнше - про кобилячу голову або рись-мати. Вона вживала старинні слова, яких дiти не розумiли. Їм було скучно.
- Бабо! Коли ви помрете?
Вони розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старiй халявi, розглядали двi шабатури грудей, мiж якими застряг мiдяний крест, пiдiймали запаску i мацали ноги, сухi, чорнi, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печi.
Вони хотiли б побачити, як вилетить з баби душа.
- Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?
Потому спинались до мисника, толочили нiжками груди i засипали очi кришками з хлiба.
Про смерть говорили i невiстка iз сином, голосно, злiсно, як про неплачену подать:
- Помре, чим будеш ховати?
Син тiльки сопiв та сердито зиркав в куток, а баба боялась тодi кликати смертi: ану ж прийде, де тодi взяти на похорон грошей? Поповi плати, дошки дорогi, а люди скiльки з’їдять та вип’ють…
Одна була розвага в баби. Як тiльки забували зачинить дверi, крiзь них влiтала з сiней зозулястенька курка i прожогом бiгла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здiймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хлiба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.