Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присiдала, виганяли назад у сiни i кляли:
- Бодай ти здохла, триклята.
Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.
Мiркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i нерiшуче млiли. Часом шептала: «Сину!» - i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.
Нарештi перемоглася:
- Сину!..
Вiн щось латав i, певно, не чув.
- Потапе!
- Чого?
- Ходи сюди.
- Чого там?
- Сядь коло мене.
Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.
Великий i мокрий чобiт стояв у неї перед очима, покривши тiнню обличчя.
- Пора вмирати.
- Знов кликать попа? Казали - вмру, вмру, а тiльки грошi дурно оддав поповi.
Потап дратувався i не дивився на неї.
- Ех, бабо… мамо,- поправився вiн.
Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане сховалось в нiй.
- Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…
- Чув вже. Казали.
- Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.
Баба заворушилась у своїм леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях,- i ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього:
- Ну?
Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон: -…Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…
Потап підняв брови.
- Що ви сказали?
Але баба опритомніла.
- Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…
Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.
- Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…
Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.
Не хотів слухать, а слухав.
- Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева - як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: «Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…». На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…
Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.
Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:
- Не верзіть казна-чого… дав бог жити - пошле i смерть… Спали б вже краще.
А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.
Бог?
Ти дивишся з неба? Дивись.
Злiснi й холодні були ті проблиски думки.
Гріх?
Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?
Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.
Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті - не дає бог. Хіба гріх помогти? І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…
Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.
Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає - людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..
Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо. І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.
Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.
- Ой, моя смертонько… де ти?
Встав пізно.
День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.
Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.
Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати - i не знаходив слів.
Мати мовчала.
Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито:
- Опам’ятались вже?
- Що кажеш? Га?
- Забули вчорашні дурниці?
- Ох… поможи мені, сину…
- Знов за своє?
- Одвези в гай…
Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i зашептав швидко i з свистом:
- Кажіть, самі схотіли?
- Сама.
- Добре зміркуйте: самі?
- Сама.
Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.
Не дививсь нi на кого, але чув добре, що всі вже знають.
Не здивувався, коли жінка спокійно сказала:
- Треба літепло гріти.
Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть.
Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.
Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що «тато одвезуть бабу у гай», як стара простягала руку з-під мисника:
- Сорочку чисту дістаньте.
- А свічки, здається, нема в нас!..- дзвінко скрикнула жінка, i він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну воскову свічку.
Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, i він вийшов надвір.
А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях,- i чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.
«Скінчили?» - хотів він спитати, але не спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.
Він підійшов до лави.
- А може б, ви теє…
Вона захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.
Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував руку i губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.
Тепер підходили всі, молодиця i діти, i цілували бабу.
А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.
Невістка схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.
- Нащо тобі?
- Треба б накрити…
- Гляди ж, назад привези.
Потап взяв маму на руки i виніс. Одчинилися двері, холод пішов по хаті, i в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.
На санях було сінце. Потап підмостив його бабі під боки, покрив її веретою i, беручись за віжки, спитав:
- Добре вам, бабо?
«Знов «бабо»,- подумав, але не мав зваги поправить.
- Не забудь же верети…- знов пригадала жінка, коли сідав на сани.