- Фатьме!..
І тоді од стін його дому, що здіймався над кав'ярнею, одділялась, мов тінь, завинена в покривало жінка і тихо проходила через покрівлю до самого її краю.
Він кидав їй наверх порожні мішки або щось наказував різким скрипучим голосом, коротко і владно, як пан служебці, - і тінь зникала так само непомітно, як і з'являлась.
Алі раз побачив її. Він стояв коло кав'ярні і стежив, як тихо ступали жовті патинки по кам'яних сходах, що єднали Меметову хату з землею, а ясно-зелене фередже складками спадало по стрункій фігурі од голови аж до червоних шароварів. Вона спускалась тихо, поволі, несучи в одній руці порожній кухоль, а другою притримуючи фередже так, що тільки великі довгасті чорні очі, вимовні, як у гірської сарни, міг бачити сторонній. Вона спинила очі на Алі, відтак спустила повіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця.
Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце і він поніс їх з собою.
Над морем, лагодячи човна та курникаючи свої сонні пісні, він дививсь у ті очі. Він бачив їх скрізь: і в прозорій, як скло, та, як скло, дзвінкій хвилі, і на гарячому, блискучому на сонці камені. Вони дивились на нього навіть із філіжанки чорної кави. Він частіше поглядав на село і часто бачив на кав'ярні, під одиноким деревом, невиразну фігуру жінки, що була звернена до моря, немов шукала своїх очей.
До Алі скоро звикли в селі. Дівчата, проходячи од чішме, ніби ненароком одкривали обличчя, коли стрічались з красунем турком, потому паленіли, йшли швидше й шептались поміж себе. Мужській молоді подобалась його весела вдача. Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висіли над землею, а місяць над морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни, [10] примощувався під кав'ярнею або деінде і розмовляв з рідним краєм сумними, хапаючими за серце згуками. Зурна скликала молодь, мужську звичайно. Їм зрозуміла була пісня Сходу, і скоро в тіні кам'яних осель, перетканій блакитним світлом, починалась забава: зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти, й запаморочені татари підхоплювали в такт пісні:
- О-ля-ля… о-на-на…
З одного боку дрімав таємний світ чорних велетнів гір, з другого - лягло долі погідне море й зітхало крізь сон, як мала дитина, і тремтіло під місяцем золотою дорогою…
- О-ля-ля… o-на-на…
Ті, що дивились згори, з своїх кам'яних гнізд, бачили часом простягнену руку, що попадала під промінь місяця, або тремтячі у танці плечі і слухали одпоманітний, в'їдливий приспів до зурни:
- О-ля-ля… о-на-на…
Фатьма теж слухала.
Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря. Прийшов різник, заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки, й забрав її до себе. Противний, неласкавий, чужий, як усі тут люди, як цей край. Тут нема родини, нема подруг, прихильних людей, це край світу, нема доріг навіть звідси…
- О-ля-ля… о-на-на…
Нема доріг навіть, бо як море розсердиться, то забирає єдину прибережну тропу… Тут тільки море, скрізь море. Вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина… В годину дратує своїм спокоєм, в негоду плює на берег, і б'ється, і реве, як звір, і не дає спати… Навіть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить… Од нього не втечеш, не сховаєшся… воно скрізь, воно дивиться на неї… Часом воно дрочиться: укриється білим, як сніг на горах, туманом; здається, нема його, щезло, а під туманом усе-таки б'ється, стогне, зітхає… Ось як тепер, о!..
- Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..
- О-ля-ля… о-на-на…
…Б'ється під туманом, як дитина в пелюшках, а потому скидає їх з себе… Лізуть угору довгі подерті шматки туману, чіпляються до мечету, закутують село, залазять у хату, сідають на серце, навіть сонця не видно… Та от тепер… от тепер…
- О-ля-ля… о-на-на…
…Тепер вона часто виходить на дах кав'ярні, притуляється до дерева і дивиться на море… Ні, не моря вона шукає, вона стежить за червоною пов'язкою на голові чужинця, немов сподівається, що побачить його очі - великі, чорні, гарячі, які їй сняться… Там, на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка - гірський крокіс…
- О-ля-ля… о-на-на…
Зорі висять над землею, місяць - над морем…
- Ти здалеку?
Алі здригнувся. Голос ішов зверху, з даху, і Алі підняв туди очі.
Фатьма стояла під деревом, а тінь од нього вкривала Алі. Він спаленів і заїкнувся:
- З-під… Смірни… далеко звідси…
- Я з гір.
Мовчанка.
Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.
- Чого забився сюди? Тобі тут сумно?
- Я бідний - ні зірки на небі, ні стебла на землі… заробляю.
- Я чула, як ти граєш…
Мовчанка.
- Весело… У нас у горах також весело… музики, дівчата веселі… у нас нема моря… А у вас?
- Близько нема.
- Йохтер? [11] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?
- Ні. У нас замість моря пісок… Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі… У нас…
- Цсс!
Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.
Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.
- Ти не боїшся, ханим, [12] розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?
- Що він схоче…
- Він нас заб'є, як побачить.
- Як він схоче…
Сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли. Темні скелі виглядали понуро, а море лежало внизу під сірою поволокою сну. Нурла спускався з яйли і сливе біг за своїми буйволами. Він поспішався, йому було так пильно, що він не помічав навіть, як копиця свіжої трави зсувалась із гарби на спини буйволам і розтрушувалась по дорозі, коли високе колесо, зачепившись за камінь, підкидало на бігу плетеною гарбою. Чорні присадкуваті буйволи, покручуючи мохнатими горбами й лобатими головами, звернули в селі до свого обійстя, але Нурла опам'ятався, повернув їх у другий бік і зупинився аж перед кав'ярнею.
Він знав, що Мемет там ночує, і шарпнув двері.
- Мемет, Мемет! Кель мунда! [13]
Мемет, заспаний, скочив на ноги і протирав очі.