Ольга Кобилянська
ОПОВІДАННЯ
ЖЕБРАЧКА
Сонячне тепле передполудне в червні.
Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло широко відчинене, а я сидів перед ним при столі до писання.
Один з найкращих, найдикіших карпатських краєвидів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно формованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.
Всюди якнайбільше сонця.
Ніколи не видалась мені зелень лісу такою живою, інтенсивною; безхмарне, прозоре небо ніколи таким синім, лагідним. Я цілком потонув у тім виді...
Потонув!..
Те замало сказано.
Я відчував сю препишну красу природи кождим нервом; їв її очима, упивавсь її існуванням, а до того всього і знав, що сили, котрі становили мою душу, збудила вона, що викохала їх сама-самісінька вона...
Щасливий, хто може розуміти її!
Непоборима охота заволоділа мною записати нині одну вже часто обдуману ідею. Відвернувши майже насилу погляд від природи, почав я впорядковувати думки.
Вони піддаються, вони і супротивляються, вони розпорошуються, вони глузують собі з мене... я не можу!!
Недалеко дому - може, зі сто кроків - сидить з самого ранку якась жебрачка і молить у перехожих милостині. Вона не жебрає, як се чинять люди сього роду їм уже властивим способом. Вона й не співає. В неї нема навіть того жебрацького тону, до котрого чоловік у тих сотворінь уже звик і котрий лише доти вражає, доки ті істоти перед очима. Ні, в неї і того нема. Вона скавулить. Все наново в однаковім tempo [1] від високих до найнижчих тонів. В середині шкали ледве замітна відміна, а відтак знов:
- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
Я відчуваю таке скавуління цілим тілом від стіп до голови. Стараюсь не звертати на се уваги і пробую бути ніби глухим. Годі!
- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
Воно завзялося на мене, впилося в мене, а я вслухувався з нервозністю, ба з охотою, повною скаженості, в те скавуління.
- Славно! славно! - шепотять мої уста з неописаним сарказмом.- Славно! - і подразнений майже до крові, шпурнув я перо на стіл.
Може, прецінь [2] раз перестане!
Слухаю з повздержаним віддихом одну хвилину, другу, третю, аж нараз:
- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
Се може чоловіка довести до божевільства.
Кидаюсь до вікна, щоб її побачити. Мене немов щось пхає ще, щоб я побачив її! Вона тут!
Сидить перед містком, що веде до торговиці, і скавулить. Ні, нехай собі вже думають, як хочуть, але се справді чисте добродійство, що жебрання заборонено. По малих містах існує ще та кара божа, хоч для бідних суть і там якісь запомоги. Але я зроблю всьому кінець. Шпурну їй грошей, щоб мовчала, або щоб винеслась звідси, або щоб просила хоч жебрацьким тоном, або щоб... або щоб... ох! щоб ти заніміла!
- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!
В мені скипіло, і я усміхнувся лиховісно.
Пірвавши за капелюх, лечу до неї.
Вона сидить, звернена профілем в ту сторону, з котрої я якраз надходжу. Коли зачула мої кроки, замовкла. Ціла тонка згорблена постать з головою, похиленою на груди, простягненою рукою прибирає нараз характер напруження. Я звільняю хід, хочу їй приглянутись. Жовтий, немов віск, худий, але молодий, надзвичайно правильний профіль хилиться на грудь. Горішньої частини лиця не бачу ще добре; нижча нап'ятнена глибоким, давно затетерілим болем...
Тепер підносить голову (мені здається, що надто високо), і я бачу: вона сліпа, цілком сліпа. Довгі чорні шовкові вії закривають очі...
З острахом, з якимось наглим переляком витріщив я на ню очі і поклав скоро гроші в її малу руку, обгорілу від сонця. Її безкровні, меланхолійно стулені уста викривляються немов до усміху.
- Нехай вас бог благословить, паночку!.. Нехай вас бог благословить тисячу раз! Від самого сходу сонця, котрого не бачу і не побачу вже ніколи, сиджу тут, а ви перші змилосердилися надо мною. Нехай вас бог благословить!
Несказанно гидке чувство заволоділо мною.
У СВ. ІВАНА
Сонячні промені пекли; нерухомий душний воздух був переповнений порохом. Було з початком липня...
Около старого православного монастиря св. Івана в Сучаві на Буковині, що прикрашений чудними барвними малюнками, обведений високими мурами, подобав на кріпость - перепливала від двох днів величезна маса народу.
Се був день відпусту, день св. чудотворного Івана.
Здалека і зблизька насходилося багато людей, щоби тут скріпитися і вилічитися.
В низькім, багато прикрашенім нутрі церкви лежала обведена штахетами, на підвищенні, срібна домовина. В ній спочивало сповите в золотій матерії і набальзамоване мале, немов дитяче, тіло святого; ледве можна його добачити.
Біля домовини сидів дяк, худий як смерть, з лицем блідо-жовтим, і, незважаючи на великий стиск людей, що товпились довкола нього, виспівував одностайним гугнявим голосом звичайні православні церковні пісні.
В церкві панував сумрак, хоч пора була полуднева. Незлічимі воскові свічки миготіли, капали, сичали і розливали солодкаво-душну воню, що мішалася із димом кадила. Голова побіч голови тиснулися люди до святого. Штовхалися, тиснулися, топталися,- ба дехто боровся навіть, наражаючи життя, щоби ближче дістатися до святого, споглянути на нього, щоби доторкнутися до його пишної святої шати, доступити спасення, цілуючи його в чоло...
При голові св. Івана сидів на понсовім оксамитнім кріслі, в золотім фелоні, бородатий чернець і держав на колінах срібну тацю. Наскладали прочани гроші за те, що оглядали святого. Таця немов угиналася під ваготою своєю.
Який страшний натовп в жаристій спеці! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стони, змішані з монотонними співами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомоні дзвонів.
Черці, умучені сповіддю, висмикуються нишком бічними виходами та ховаються незамітно в свої кімнати близько монастиря, щоби покріпитися. Правда, се був день гарячий, день утоми, але се був для черців і день жнива, який в році не багато можна зазначити. Тут не появлялася жодна душа, котра б св. Іванові не принесла подарунку.
Багаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дружинами приїздили гарними оксамитно-чорними чвірками, в посрібленій упряжі, що на сонці аж лисніла, і кидали горді дари поміж жебраків і на срібну тацю.
Діди-каліки становили перед входом церкви відражаючий шпалір і жебрали та горлали з цілої сили. Різнородні товари, переважно барвні образи святих, намиста, свічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій кількості.
Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без розбору...
А там... там винесли знов одну жертву - молоду дівчину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...
Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли перед кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.
Між тим безперестанно розщибалися [3] дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі...