- Але чим вона тепер похорон справить, діду? - спитала знайома вже жінка.- Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за «чужим» пішло? Панотець даром не сховають!
- Продасть корівку! - відповів білоголовий.
- Нащо корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! - обізвався один чоловік, що досі цілком мовчки заховувався.
- Та як уже без грошей?
- Та так. Відробить. Люди скинуться... панотець почекає... а прийде весна - вона відробить. Їй не першина дитину ховати, не бійтеся!
Жінка окинула його недобрим поглядом...
- Не добре угадали ви се, бадіко, що так кажете! - відповіла вона.- Вже по тій дитині Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, але по чотирнадцятій вже скінчилася. Дитиною жила і дихала вона, а тепер все скінчилось...
- Якось поховають покійне, не журіться! - відказав чоловік із легким глумом.- Хоч у неї хата по вмерці як вулій порожня, а дитину якось поховають...
Вітер зірвався з пустої толоки диким рухом і заграв широкою струєю. Куди б не простягалась рівнина... гонив він шаленим льотом до неї і все одно розносив:
«За готар!.. За готар!..»
Чернівці, в серпні 1902 р.
ЛИСТ ЗАСУДЖЕНОГО ВОЯКА ДО СВОЄЇ ЖІНКИ
Моя дорога жінко, моя люба Марійко!
Я здоров і бажаю і тобі, з ласки бога, такого самого здоров’я.
Більше не можу казати. Що далі буду оповідати, се важке, Маріє, і я знаю, що я тобі моїми словами справлю жаль, але я мушу тобі щиру правду сказати. Се хоче і господь. І бог, і я сам-один свідок того, що я маю в своїй душі, що тобі пишу, і який я по правді є.
Так, Маріє.
Не дуже давно тому снилося мені, що я був вмерлий, причім було чутно і якісь вистріли з крісів. Чи здалека, чи зблизька, сього я вже докладно не знаю, мені здається, що се мене не обходило. Мене нічого не боліло. Мені і не текла кров з якої би там рани. Я був мертвий. Лише в душі чув я такий біль, такий тяжкий глибокий жаль... котрого не міг заглушити і гук крісових вистрілів. Ой Маріє, а тому жалю була винна ти. Ти сама-одна на цілім світі; бо я бачив далі у сні, що я був застрілений, а ти не могла собі між нашими сімома дітьми супокою і роботу найти, а вмісто того бігала кудись, щоб себе стратити, а то все через те, що я був вмерлий.
Раз погнала ти до ставу в поле, щоб з розпуки втопитися, а мій батько мусив за тобою все слідити, щоб тебе перед втопленням врятувати. Другий раз побігла ти в ліс, щоб на гілляці повіситися (перед тим мені ще і сьогодні страшно). Третій раз очікувала ти вночі червоні ліхтарні залізниці, щоб кинутись на шини, та наново надбіг мій старий батько і перешкодив тобі.
Маріє, жінко моя, що зробили тобі наші діти, що ти хтіла їх покинути? Вони ще такі дрібні, як цітки, а їх так багато, жінко!.. Що зроблять вони без тебе і без мене? Не згуби розум, не згуби його; бо таке діється лише в нас на війні з деякими вояками і офіцерами, коли видять забагато крові, відірвані голови, руки і ноги, і не годні більше на се дивитися. Але ти не згуби його, не згуби його, моя жінко. Ти маєш семеро дітей.
Так було то все.
А я мусив тобі се розказати. Не забудь сей сон. А колись, як наші діти повиростають, нехай його своїм дітям оповідять. Нехай він не затратиться, хоча їх батько з їх круга відмашерував...
...Чи не спищало котресь з них саме тепер, неначеб до нього зближалося якесь марево? Чи не хоре котре? Наймолодше, може? Не зближається до нього смерть? Вона тепер усюди паном, а дитина передчуває і кричить... Не розболійся, моя жінко, бо відтак воно буде ссати твою грудь і піде за батьком. Може, се хлопець? Я його не видів, те сьоме, машерував все далі і далі від нього, коли воно на світ прийшло. Уважай на тоту дитину, Маріє, мені лячно за сею сьомою...
Мене наново і вже в послідній раз припровадили назад з військової канцелярії сюди у в’язницю, і я знов сиджу сам, як і передом...
Не вбивай ніколи цвіркунів, Маріє, хоч би вони тобі лізли і на груди, і на губи. Цвіркуни цвірінькають в нас вдома, як в хаті смеркається, а в печі огонь горить, ми збираємось в хаті з поля по роботі, і на приспі чекаємо на вечерю, тоді от цвірінькають з якогось закутка... далеко заховані... Я мушу плакати, Маріє... мене очі так болять, начеб я мав вмісто їх огневі кулі в голові... Ой Маріє! Господь видить все... не вбивай їх. Я ще маю дві години за тими мурами сидіти, а цвіркун, що заліз сюди непомітно, цвірінькає від часу до часу так жалісно, що приводить мені мою батьківщину, моє поле, мою хату, тебе і дітей перед очі, і є і моїм посліднім камратом, котрого я чую. Цвіркун.
Як гарно колихалося перед роком наше жито, Маріє! І сього року колишеться, жінко, гай-гай, як колишеться і сього року. Але чи я кажу що?
...Чим більше затискаються губи, тим більше ллються сльози з очей, а я хочу до тебе писати, але ти не плач...
В моїй загратованій в’язниці так тихо, світло лиш крадьком впадає, і лиш ми оба сидимо тут. Він слідить за мною, а я прислухуюсь йому, і мої сльози спливають. Ніхто мене не чує. Я тут чужинець, і то, що з мене зробила війна, бо позір був проти мене. Цвірінькай, мій камрате, безперестанку. Там, вдома, цвірінькає моїх семеро дітей округ колін своєї матері, коли вона їм їсти варить, а їх тато у в’язниці сидить і смерті дожидає...
Смерть не є лиха, жінко, не нарікай на неї. Чи вона накидується кому? Чи приходить сама з себе? Все є якесь інше нещастя, що приводить її з собою. Ой ти, цвіркуне, ти мій послідній, останній ти мій камрате, що приводить мені мою батьківщину перед очі - і мою смерть... але цить... Він замовк на якусь хвилину. Я сповідався. Тепер хай приходить. Мені не страшно. Коли б лише одного не було, жінко. Неначе відро, повне крові, виринає і підходить питання з моєї душі - і тоне назад - за що я терплю? За що? Чи моя мова тому винна, віддалення від моєї рідної сторони - батьківщини? Чи тому, що лиш бог один свідок моєї невинності? Так часто чув я, як наших мужиків обвинувачено за зраду - так часто,- але цить. Все скінчилося. З моїм питанням настає і кінець моєї долі.
Я ще маю дві години жити і випросив собі у панів офіцерів (військового суду), щоб я, заким мене розстріляють, до тебе міг писати.
Так я і пишу потрохи, як той зроблений кінь, що тягне свій плуг. Десь мусить раз кінець настати. Чи ти його в мене видиш, жінко? Де є межа?
Я з моїм полком відмашерував до Італії. Тут подибало мене нещастя. Воно приходить і відходить, а коли не маєш себе на бачності, відки воно приходить, то відтак приходять другі і кажуть тобі, що ти є, і ти стоїш і дивишся, і ти стоїш і думаєш, і з тим ти є той сам, що й передом був... і ти є пропащий.
Так, Марійко. Дякуй господу, що ти є жінкою. Се є багато бути жінкою, а ще важче бути мужчиною. Вояком. Коли ми мусили відтягнутися з-під (я вже не знаю імені тої місцевості, і господи, прости мені оце), остався я в окопах. Я спав як вбитий. Ніхто мене з тих не збудив, що відтягалися. Тоді буває так, як сполошені птахи відлітають. Я спав, здається, навколішках. Сама тишина збудила мене. Бодай би я був ніколи не збудився!
Відтак я лазив дальше в окопах і шукав за камратами. Ні одного не було тут. Пусто всюди було. Я ревів з жалю, що мене полишено. Вай, Маріє, Маріє, що ти знаєш, що один вояк на війні значить. Що жаль зна
Я оставсь, як мені здається, сам-один в краю ворога. Хто мав тепер моїм камратом стати? Чи ти се не вгадуєш? Але я нічого не кажу. Я виліз врешті з окопів з резерву... але... тобі не треба се все знати; а я не маю часу. Я маю ще не сповна дві години жити, і через оці дві години хочу з тобою на сім світі побути. Я блукав, ніким не остережений, повсюди, я шукав мій полк, мою компанію, моїх камратів, я голодував, я уникав ворога, що є як та гадюка, я не думав про своє життя, як і не думав я про своє життя і тоді, як кулі градом около мене били. Я до куль вже звик, а ходив, як в дощі, помежи кулі. Ай, що там, моя жінко, коли ти наших семеро дітей родила - перше, друге - всі, а відтак і те сьоме... Чи ти думала тоді про твоє життя? Ти робила що робила, бо інакше не ішло. Так буває і з вояком на війні. Чоловік нічо не думає. Він дрижить, він є впосередині гуку канон, він є глухий... він є впосередині реву... зойку... він нічого не має з собою до діла. Чоловік хоче лише скорше і скорше силу в залізі вперед гнати... Більше і більше. Чоловік не є тим, Маріє, чим він вдома був. Чоловік є... є... я знаю се аж тепер, відколи я смерті так часто в очі зазирав - і жодного страху не зазнавав - нічим. Жінко, ти сього не знаєш. Тут працює щось інше замість нас. Тут працює залізо, і вояк є нічим, і чоловік, що вдома був, є нічим, і багато соток і тисячів - все є нічим. А бог... ай, Маріє! Чи я скричав? Чи се був твій голос, що добився до мого вуха... серце роздер? Марійко!