Відтак найшли мене наші в тих окопах, з котрих мусили відтягнутися. Я хитався з голоду на ногах. Я майже цілими днями не мав нічого в роті; а в грудній кишені мав я одробину своєї рідної землі, котру мені батько всунув в кишеню, коли ми прощались впосліднє, і сказав: «Наколи б ти впав, хоч би і на чужині, нехай тебе проведе рідна земля і перед бога. Вона свята». Тепер мені відібрали і її, так само як і оружіє, коли мене віднайшли. Відтак взяли мене під ескорту і поставили перед воєнний суд. Я не знав, яка була моя провина. Я був з голоду і жури безсильний. Хіба за те, що я спав, як от вони з окопів відтягалися, і через те, може, себе перед ворогами спас? Я хтів боронитися, але не розумів їх мову добре, так само як вони і мою не розуміли. Воєнний суд є невмолимий, скорий, як вогневий кріс. Не питає багато, лише б’є. Трафить не трафить - на те він і кріс. І моя мова, моя матерня мова, ми обоє втратили нараз під ногами грунт. Щось сталося, кілька слів в чужій мові, і вона, і я утонули...
Цить, Марійко, цить.
Я зрозумів, що мені заявили.
Мене мали за зраду розстріляти.
Моєї мови не знав ніхто. Вона була так здалека і опущена. Хто і слухав її? Вона не дає нічого чужим. І чи дав я їм що?
За зраду - розстріляний. Я не маю більше нічого казати. Я вже готов. Добре, що я очі замкну. Що будучність принесе, будуть твої очі і очі наших дітей бачити, бо я сам нічого не дожив, хіба те, що я і моя мова мусять вмерти; що навіть куля ворога не роздерла мої груди, лише глибокий темний жаль, що з замкненими губами, піднятою рукою і німим мовчанням назад до моєї рідної землі поверне.
Марійко, не плач! Диви-бо, не думай про мене. Думай на ту землю, котру тобі записую. На твій зелений клаптик, через котрий журчить потік, стоїть верба, що все перед Великоднем цвіте, з котрої ми обоє носили шутку на посвячення в шуткову неділю. Пам’ятай про нашу корову, котра вас в хаті годує, і за мною рикала, коли, відходячи, я їй впосліднє сіна в жоліб кинув. Дбай, щоб ніколи не була голодна. Пам’ятай про діти, котрі тобі лишаю. Пам’ятай про старого батька, котрий мене тратить. Аж коли я з ним прощався, я побачив, що він майже білий став, і його крижі угнулися. Я не питаю, який він тепер став. Шануйте його. Не згуби розум, як декотрий вояк у війні. Не згуби йогог моя жінко!..
Дбай про себе саму, котрій я вірність присягав. Позирай часто на сонце, на те боже сонце, котре я так зарані покидати мушу...
Від часу до часу... засвіти перед Христом Спаса...
Твій чоловік Василь В.
Року 1915
ОГРІВАЙ, СОНЦЕ...
Коли Марта зарізала свого чоловіка й упоралася з ним, завмер тієї ночі всякий звук у її хаті. І вокруги тієї хати панувала тишина. Там, де закопала його, хоч і неглибоко, здавалося оку, земля незамітно завершилася. Але то могло бути й від снігу, що від ранку укладався на все безнастанно. Місяць глядів на землю, купав її в магічнім сяйві, але не огрівав її.
Окремо від того йшло мов благословенство селом, бо так святочно й спокійно здавалось повсюди. З появленням снігу наче зблизилось і рождество Христове, те свято миру, що не оминало жодного кутка, де проживали правовірні, а ясні ночі ніби заповідали коляду.
Так уже котрась-то ніч від часу, як Марта усунула свого господаря з хати.
Двоє сиріт його, дев’ятилітній Павлик і семилітня Зоня, що осталися, тулилися до себе на печі, вночі вмліваючи з остраху, що мати заріже і їх, щоби не свідчили проти неї, що відібрала їм батька. Дев’ятилітній Павлик мусив помагати винести батька на леваду між дерева, де його уклали в землю. Але покривати його не дозволила мати, нагнала назад до хати й наказала спати. Він учинив, як наказала, бо страшно йому було від мертвого, від її очей і від ясної ночі.
Коли люди питали за кушніром, відповідала мати, що пішов до Бессарабії, як звичайно... але в хаті не дозволяла про те говорити.
Батько запивався до нестями, марнував зароблене, а як не ставало гроша, чіпався до матері, щоб продавала поле.
Кілька разів уволяла його волю й продавала, бо побивав її. Вертаючи з корчми нерівним кроком, батько співав, а вона чимраз більше сохла й в’янула, а великі її карі очі западалися в ямках.
Сіро жилося малому Павликові й його сестричці Зоні. Час від часу забігала до них нишком стара материна няня, що викохала її ще в її родичів, і обі говорили пошепки про щось за плечима дітей. Що говорили, Павлик не знав, лише бачив, як мати ціпила уста, давлячись плачем, а сльози заливали її худе невеселе обличчя. А дні уходили, поля попустіли, хіба один ворон перелітав ними або десь-не-десь позісталі бузьки стояли, мов сторожі тієї польової пустки... на одній ніжці, і думали й сумували над чимсь-то...
- Павлику, що бузько думає, що так довго на одній нозі стоїть, що він вигадує? - спитала однієї захмареної днини Зоня брата Павлика.
- Ая... думає... Дурна! Де бузько думає? Так думає, як і ти.
Зоня вмовкла й поглянула поважно на брата. Він був вельми розумний, вона його любила, бо він лише рідко коли штовхав її. Відтак сказала:
- Недавно, як тато вийшов лютий із хати, коли мама не дала йому щось на продаж... на горілку, він підняв граблі, щоб її вдарити, підняв їх так високо, що вони зачепилися в стріху та повисли там.
- Овва!..- відповів Павлик.
- Так, так, а тато, розгніваний, що не міг ударити маму, схопив пражину з-під хати і розторгав бузькове гніздо.
Павлик засвистав.
- Тепер він за те підпалить нам хату,- сказав.
- Ая?..- відповідала, почасти питаючи, а рівночасно й не довіряючи, Зоня.
- Над тим він дума, скажу тобі тепер,- пояснив сестрі й, обкрутившись на одній нозі, пішов.
Не сплять діти вже котрусь-то ніч, відколи батька не стало. Мати вдень порається за роботою, мовчазна, невесела, а коли настане лише сумерк, вона жене їх вже обох до спочинку.
- А я ще не хочу спати...- відпирається Павлик.
- І я ні,- повторює за ним тим самим тоном Зоня.
- То сидіть у потемки, я не маю звідки для вас купувати світла. Те, що ваш батько вам полишив, тим і жийте. Мені світла не треба, моє світло він загасив...
Настало мовчання.
Інакше мовчиться вдень, інакше в сумраці. Ні Павлик, ні Зонечка не обзиваються більше.