І спершись до стіни, закрив від грубої праці покривленими пальцями лице, від жури зморщинами пооране. Тихий, серце роздираючий стогін виривався з його грудей...
Відтак прокинувся, вхопив шапку, махнув рукою, немов відрікався всього, і пішов.
Надворі стояв пізній осінній вечір, і зимний гострий вітер гнав і вив полями. Далеко й широко виднілася лише свіжорозорана земля і десь-не-десь мала сільська хатина.
Пішов.
Іде полем вузькою стежкою, що в’ється скісно, й заточується, опустивши голову на груди, немов п'яний. Вертає додому сим разом наскрізь знищений, безпомічний. Йому не поможе ніхто. Він надто убогий, щоб кому-небудь виплатилось подати йому помічну руку, він се знає, або щоб доля його стиснула кого-небудь за серце.
Перші живі сотворіння, котрі вітають його - і сим разом, як завсігди, радісно,- се його два великі чорні пси, сторожі його хатини і його добра.
Трохи згодом вступає в хату.
В ній темно.
Коло печі, в котрій жаряться в попелі поодинокі вуглі, збилися в купку діти, сидить вона, і вижидають нетерпеливо батька. Він пішов за світлом в село і бавився чогось так довго. Дітям страшно впотемку, їм здається, Що щось страшне заглядає з вікон, з кутів і туй-туй присунеться до них, та й їй сумно й важко чогось на серці...
Двері рипнули - з'явився батько.
- Тато прийшов! - крикнув утішно найстарший хлопчик, кидаючись до батька.- Тато приніс вже світло!
- Тато приніс світло! - повторила менша сестричка, зсуваючись скоро з лавки.
- Плиніс світло! - забелькотіло найменше й собі.- Плиніс світло...
А він - нічо.
Кинувши малу свічечку на стіл, не обзивається ні одним словечком, неначе й не бачить їх усіх і не чує.
Вона глянула журливим поглядом на нього. Що йому? Не обзивається, немов німий, не зняв навіть шапки... чи не п’яний знов?.. А й хід у нього непевний... ні, се вже, певно, він п'яний. Його знов упоїв, як і оногди, той проклятий невіра, хоче його затуманити, щоб йому висапав запівдурно кукурудзу... Він прецінь добрий робітник; чому його не використати? А він (бог би йому не простив!) - піддався гадюці.
Гіркий жаль стиснув її знов за серце, і жорстокі, болючі слова так і вирвалися на уста.
- Ти знов п'яний, Петре! - промовила перша впів-голос, зажигаючи світло.
- П'яний. Докійко... гей, гей, який п'яний! Сьогодні упився я тим, що і я, і ти, і наші діти підемо за вісім день з торбами!
В ній зойкнуло серце, і вона видивилася на нього. Його лице було бліде, немов смерть, а очі горіли грізно.
- Ні, нині він не п'яний!.. Однак чому ж уже лучче не п’яний?..
МУЖИК
Скільки разів чую регементову [9] музику, все пригадується мені одна пригода з молодих літ. Се діялося в однім великім місті в місяці серпні і якраз у полудневій порі.
Я знаходився у товаристві панських польських дам і оглядав прегарні ручні роботи, що мені їх показували. Були се на темнім оксамитнім тлі штучно й дуже густовно [10] вигаптовані гірлянди цвітів, китиць і арабесок.
Я говорив їм кусливі фрази, бавив такими ж дотепами, а вони «кололи» мене.
Одна з них, panna Wanda [11] (в неї були ніжні, плекані, аристократичні руки - німець був би назвав їх «durchgeistigte Hände» [12] ), говорила дуже много про освіту, про гуманність, про чуття, стояла зі мною майже завсігди на воєнній стопі й звала мене глумливо: Гейне.
До сьогоднішньої днини не знаю, що споводувало мене тратити з нею стільки часу...
В сміхах і жартах зачули ми нараз немов регементову музику. Panna Wanda метнулася, немов мотиль, до скляних балконових дверей, спрятаних за тяжкими плюшевими драперіями, і ми вийшли всі троє на балкон, розглядаючись з веселою цікавістю на всі сторони вдолину.
З одної побічної широкої вулиці висипалася під тактовними звуками музики темна, правильно й рівно-однаково ступаюча довга маса людей - військо.
Звичайно indigo [13] - сині, а тепер запорошені блузи і уніформи здавалися сивими. Сонцем опалені і з утоми й голоду також потемнілі обличчя людей видавалися мені мало що не чорними.
Ступання сеї маси - одностайне, важке, механічне, яке ж характеристичне і як тяжко його забути!!! Ні, якраз тепер не були се люди. Се був якийсь математично докупи зложений механізм, котрого душу становив сухий такт музики і котрий порушав і двигав усе вперед; се - ціле діло штуки [14] і насильства.
Один-однісінький член сього механізму, саме в посліднім ряді одного відділу, не виконував своєї задачі. Чоловік той був менший і слабший від своїх камратів, не держав чи не міг з ними кроку держати і, остаючись все о крок позад них, хромав.
Мої очі вп'ялися в його величезні, грубі, з сухоти аж почервонілі, шкіряні черевики, і я собі уявив на його нозі глибоку рану. Се уявлення викликало в мене миттю множество найприкріших спогадів з військового життя. Я згадав всей труд його і всю утяжливість служби його.
Згадав брутальність поведення деяких наставників, брутальність майже казочну, а до того неописану муку простого, до військової служби непривченого, до свободи привикшого селянина, його жаль і тугу за своїм тихим і простим світом. І мене зацікавило обличчя нездатного вояка.
На нім мусило бути щось вирите, якесь терпіння, ступіння або, може, німий опір? Однак сонце жарило так сильно, що я прижмурив на хвильку очі і, заслоняючи їх рукою, бачив лиш, як він болючу ногу волік насилу за собою...
- Що за прегарний образ! - крикнула біля мене стояча полька з ентузіазмом.- Ах, Вандо... он там, на чолі посліднього відділу, бачиш того офіцера з піднятою шаблею? Ох, так нехай би йшли всі наші на наших ворогів... Ох, Вандо!!
- Я бачу, Ядвіго. Однак не вважаєш? Цілий образ споганює в посліднім ряді хромаючий хам!
Мені бухнула вся кров до лиця, і я споглянув на них. На їх гарних свіжих устах тремтів ще погірдливий усміх, а очі panny Wandy - великі миготячі зорі - дивилися холодним поглядом вділ.
У моїх руках знаходився ще «Konrad Wallenrod», [15] котрого, виходячи на балкон, забув я положити на столі. Ним шпурнув я, не тямлячись з якогось раптового, майже бурливого роздразнення, паням перед ноги і, склоняючись з лиховісним усміхом, звернувся до дверей.
Пані Ядвіга повздержала мене панським рухом.
- Не знаю, мій пане, якого роду думки заволоділи вами в тій хвилі,- сказала з ледяним супокоєм, гордо.- Однак як смієте забувати, що знаходитеся в нашім товаристві?
- В чиїм товаристві? - спитав я.
- В товаристві польок!.. Не забудьте сього на другий раз!
У відповідь склонився я лиш іронічним уклоном і пішов. Але ніколи... і до смерті - ні! - не забуду тону, в котрім прозвучали вслід за мною слідуючі слова:
- То chlop, Jadwigo...
- Rusin, Wando!.. [16]
РОЖІ
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони...
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.