І остаточно, і найбільше тішилась вона, а вона вміла тішитися. Вона тішилася, як малі діти в золотих блисках сонячного світла тішаться різнобарвними коралями; тішилася поетами і артистами і тим, як вони там ходять по коштовних килимах, як їм там сиплять під ноги цвіти й золото, як там мужчини, й жінки, й дівчата пестять і бережуть їх, мов дорогі клейноди. І як вони, без перепони й неподільно, можуть віддаватися музам...
Потім, щаслива і вдоволена, вона лягала спати й снила про безжурне щастя своїх коханців. Одного, що був вибранцем її серця, вона все в ту пору вітала крізь вечірню тишу: «Ти початок і кінець мойого життя!» Так вітала його і засипляла по тому...
Одного дня вона не йшла за границі свойого краю. Лишилася там і там подалася в тиху вандрівку. Вечором не вернула. І другого, і третього дня не вернула.
Аж п'ятого вечора вернула. Далеко пізніше, ніж вертала звичайно. Ішла, волочучи ноги, з очима, втупленими в землю. Її лице нагадувало блідість трупа.
Мовчала. Не відповіла навіть на моє питання. Навіть на питання про те, що побачила вона в рідному краю, які тони прибилися до її вуха. Я ждав усміху, що звичайно роз'яснював її лице перед її оповіданням, але усміху не було.
В темну ніч зірок не видно.
Моя поранкова душе! Солодка душе моя!
Другого ранку вона не захотіла поживи. Коли я заговорив до неї й почав розпитувати, вона відвернула лице набік і звільна замкнула очі. Потім я почув хлипання,- і я зрозумів її. Як уміла радуватися, так і терпіти вміла вона.
Потім до неї прийшли душі поетів, усі, за рядом, з котрими вона звичайно любила розмовляти, і стурбовано запитували її, що їй хибує. Вони питали, чого вона бажає, і віддавали їй усі свої скарби до волі. Нехай перебирає в них, нехай бере собі, що найкраще. Що тільки захоче. Золото, і цвіти, й клейноди. Старанну опіку, в формі великої коштовної перлини, оправленої в золото,і інші коштовні речі, які тільки є в скарбницях поетів і артистів.
Але вона мовчала. Мовчала й затулювала очі перед усіма ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть осліплював її, як найясніші блиски полудня. Грубі сльози спливали по її лиці.
В самоті, в якій найліпше було можна відгадати її,- в самоті навіть чутно її часом,- роздумував я, що їй могло статися? Але я не міг догадатися. Я безпорадно бачив, як сум і туга чимраз сильнішими хвилями напливали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на велике море вічної тиші...
Я плакав і згадував недавній ще час, коли вона, весела, як перший маєвий ранок, з щастям в очах самого мене наповняла щастям.
Душе моя!
Тисячі разів я рад був кликати її: «Лишись зо мною, поранкова душе моя!»
Вікна і двері стояли настіж отворені. Самота і тиша розсілися довкола, тільки цвіти, її улюблені цвіти, цвіли, і дихали пахощами, і купалися в світлі заходового сонця.
Почулися кроки.
Се той одинокий, котрому вона щовечора перед сном посилала поздоровлення: «Ти початок і кінець мойого життя!» - так поздоровляла вона його.
Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сів на краю її постелі. Довго сидів і промовляв.
Я догадувався, що він говорив до неї й чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало статися. Вона вкінці прихилилася до його просьби, бо кохала його. Велике кохання все прихиляє...
Вона сіла на постелі й озирнулася. Здивовано й тривожно, так тривожно, як я ще ніколи не бачив її...
- Чи тут нема нікого? Зовсім нікого?
- Нікого. Тільки цвіти. Але цвіти не чують нічого, вміють тільки цвісти й дихати пахощами...
Тоді вона закрила своє лице, на якім розітлівся ввесь сором її істоти, і прошептала:
- В моїм краю...
Він урочисто повторив її слова:
- В моїм краю...
- поети...
- поети...
- се жебраки!
- се жебраки!
Потім вона відлетіла, моя поранкова душа. Відлетіла, як день перед ніччю.
І лишила - жебрака...
ПОКОРА
Повно масної, ясної зелені і сміх сонця.
Чотирикутний сад, замкнений мовчаливими панськими будинками, пишався в барвах.
Весняні цвіти цвіли. Ще рано, в сірім світлі під холодними краплями роси розвивалися нанині.
І розвинулися.
Турецький боз... білий боз... повні кругляві тюльпани, нарциси - біліючі, мов на зелених стеблах попричіплювані метелики...
Зелені кущі з густо і лукувато до землі спадаючими вінками галузок, обсипані дрібним звіздовато-жовтим цвітом...
Сильно пахучі аврікли ситої, понсової краски, і братки.
Ціла маса прерізних братків і ще інші цвіти.
Білявим піском повисипувані стежки окружали, кокетливо вигинаючися, клумби і арабески і губилися в корчах, що росли густо під холодним муром...
Около десятої перед полуднем вибирався артист з дому і взявся спускати заслону над відчиненим вікном.
В тій хвилі підступила молода циганка до нього - двадцятилітня, може,- з двома дівчатками в чотирьох... п'ятьох роках до вікна і стала просити милостині.
Говорила побожні, покірні слова, а малі наслідували її, простягаючи і собі рученята до нього вгору. Сумовито, а заразом лакомо були звернені всіх очі на нього. Великі, жадібні очі, в котрих тліла несвідома пристрасть полудневих рас.
Кинув гріш вікном, і вони його зручно зловили.
Стояли дальше.
Хотіли ще чого-то. Мати просила дальше. Яку злишню, зношену одіж... стару яку хустку... або і що інше. Все одно що: лише щоб ще чого-небудь... не мали нічого. Прибули здалека і мусили знов дальше... далеко... страх далеко!
І знов звернулися очі всіх, як передше, на нього. Великі, з лакомим... дожидаючим виразом... Мати зложила руки навхрест на грудях і склонилась покірно до землі.
Хтось зсередини закликав його. Звучний, рівний голос жіночий, наказуючий зачиняти сей час вікно...
Кілька хвиль минуло.
Пішли вже собі?
Пішли.
Вона оставила тут під його вікном щось зі своєї покори і пішла білою широкою стежкою, що вилася між весняними цвітами, між кущами, обсипаними жовтим дрібним цвітом, в золотім блиску сонця... до других замешкуваних будинків.
Ішла звільна... несміливим кроком... зі звисаючими по боках руками... городом... прямо, неначеб несла на голові повний дзбан. А однак... скільки-то ритму лежало в її рівнім ході... які шляхетні були в неї лінії, яка струнка і ніжна її стать, котрої краси не могла лишити і мізерна одіж, а зраджувала при кождім руху грацію і красу!
Глядів за нею. Артист...
Побачила когось з мешканців в панських сінях - і склала, як перше перед ним, тепер там руки навхрест і - повернула покора. Викінчено і скромно. Склонилася глибоко з повагою тихо до землі...
Засоромився.
Що було се таке? О що вона його перед хвилею просила, чого не міг дати, і вона надармо оставила щось зі своєї покори?
Що було се таке?
Соромився.
Відтак відшукав щось і збіг з тим вдолину.
Вона була зайшла там в сіни, а малі осталися в городі.
До них кивнув він рукою, вимахуючи дарунком високо, приманюючи їх до себе.