Прилетіли.
З утішним, щасливим щебетом - як птахи злетіли.
Темно-сині любі ластів'ята - розсіяні одною вже хвилиною...
Старше пірвало бурливо дарунок собі і, розкішно сміючись, вхопило його руку і притиснуло до неї свої уста. Але не там, де цілується звичайно, а трохи вище, майже під рукав.
В тій хвилі сходила мати по сходах і побачила все. Зложила руки навхрест і склонилася...
Поспішив в хату - з тайним щастям в грудях...
Не любив цілування. Але сей поцілуй дитинячих уст відчув він аж в душі. Лежав він йому на руці, немов прилипший до неї браток... один з тих оксамитно-м'яких з темними очима... яких саме багато цвіло он там в зелені і в світлі... Або ще лучче. Він лишив по собі виразний слід полудневого тепла...
І забув він все - артист.
І з тої хвилі минув довгий час і настала осінь.
В природі ішло все до посліднього викінчення. Тут і там добачувалося в ній послідні рештки сіяючої краси. В лісі... на нивах... в парку, а найбільше між гордими осінніми цвітами без запаху.
Тижні минають, як стоїть йому циганя перед душею.
І він бачить його, як тогді стояло... в мізерній одежині... головка сповита на манер матрони... в хустку неозначеної барви... смагляве личко з чорними очима... щастям розсіяними, напрочуд гарними очима... сумно вони закроєні - одинокі!!
І він хотів би, щоб воно знов прийшло.
Але не тепер - в маю.
Як все буде облите золотом сонця, буде розкошувати в свіжій зелені і в цвіті, в запаху і красі, в новості і утісі, і як повернуть ластівки,- щоб воно знов прийшло.
І він підняв би його високо вгору, а відтак дав би милостиню.
За те нехай би поцілувало його. Але не в руку і під рукав - лише в уста. Своїми дрібонькими, непорочними, теплими устами - нехай би поцілувало його. Тими пречистими оксамитно-м'якими братками... раз, і другий, і третій, а відтак нехай би ішло собі.
Але воно не прийде.
Попливло кудись далеко, гуляє під голим небом - і не прийде...
І виросте з нього така сама пальма, як його мати - висока, поважна... з сумовито закроєними очима - і буде клонитися.
Вивчиться руки навхрест складати і при кождій хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори...
ТАМ ЗВІЗДИ ПРОБИВАЛИСЬ
Поезія в прозі
Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змивала коріння старих дубів, холодила берег, на якім виростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,- і відбивалась від часу до часу від берега на знак життя.
Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.
По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.
Рівнина, що припирала до лівого берега,- се широкий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.
Звідки походив?
Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар...
Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.
- Чого терпиш?.. - питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.
- Дражнить мене, а розіллятись не можу,- відшептувала болісно.
- Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! - радив великан.
- Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,- відмовила сумно.- Зробились би з мене хіба краплі роси на нім, та окрасили його, мов кришталями. Волю так.
- Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена каменистим берегом?
...По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її...
- Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча,остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стеблиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, - воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство...
Задумався ліс дубовий.
Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.
Він був її вічною окрасою. Німої пристарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки... а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий... Далеко до сходу сонця?
Недалеко.
Але ще ніч пишалася.
А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга...
За чим?
Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск багатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схилявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі.
А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамітною вперед,- там грало світлом небесним.
Там звізди пробивались...
Чернівці, 27 липня 1900
В ДОЛАХ
Присвята В-у і О-у
Стоїть ліс. З дерев: берези, трепети, черемхи, дубини і т. ін.
Восени опадає листя, жовкне і шелестить. Грає з світлі різними барвами, іноді місцями жаріє проти сонця, мов само полум'я.
Між ними одна сосна, все зеленіє.
- Чого зеленієш? - накинулися дерева одного разу на неї.- Ми всі осінню жовкнем і скидаємо листя, а ти одна хочеш відзначатись в лісі?
- Я сосна,- відповіла вона поважно.
- Що се сосна? Або ж ти не деревина, як ми? Не ростеш в землі? Коріння твоє деінде, як в землі? Як се!
- Я сосна,- відповідає вона знов поважно.
- Відколи живем, скидаємо рік-річно листя, не зміняємо свойого звичаю, а ти одна бавишся зеленню. Сміх і наруга! Акторка!
Пішов лісом сміх.
Коли пізньою осінню почали сніжини літати і на їх гіллі білим пушком укладатися, а сосна все задержала свою одіж, піднявся гвалт.
- Ще не скидаєш твої голки. Вже час би! Ми вже давно про зелень забули...
- Я сосна,- знов відповіла деревина.
Тоді вони загуділи:
- Проч з тобою! ти не деревина, ти зайда. Твоє право неприродне, неможливо, щоб о тій порі справедлива деревина ще зеленіла!
Сосна схилила поважно свої віти до землі. Росла тут давно та зелень усе задержувала. Голочки її стали гострі і неприязні проти неуважних дотиків, а вершиною здіймалася до небес. Самітною почувала себе в лісі. А що була ростом найвища, орел спинявся на її вершині, прилітав і відлітав. І добре було в її густій зелені. З її корони глядів на цілий ліс.
Гордий і різкий птах був, що низин не любив, а відносин з пташнею, що цвірінькала по дубинах і трепетах, уникав. Сказано - цар птахів.
Добачила його раз стара черемха на вершині.
- А он на вершині зайди загніздився орел! - закричала.- Чи не сором се для нас, не зневага? Схаменіться! А он скільки прекрасних молодих дерев у лісі: берези, трепети, черемхи, бучини, вільшина. Ні, він на зайді загніздився! Чи чули? Яка там з неї деревина? Давай зганяти з неї орла. Царя-птаха украла нам!
- Украла, украла! - понеслося лісом.
- Я сосна,- обізвалася деревина.