То був незабутній тиждень. Сеньйор Герберт говорив про чудову долю селища, навіть намалював місто майбутнього з величезними будинками зі скла і танцювальними майданчиками на пласких покрівлях. Він показав свій малюнок юрбі. Люди чудувалися, намагаючись розпізнати себе в барвистих перехожих, яких намалював сеньйор Герберт, але ті були так розкішно вдягнені, що ніхто не зміг себе угледіти. Серця усіх боліли від такого напруження. Люди сміялися з того, що в жовтні їм хотілося плакати, вони витали в хмарах мрій, поки сеньйор Герберт не закалатав дзвіночком і не об’явив, що свято скінчилося. Нарешті він міг відпочити.
— Від такого життя не важко й померти, — зауважив старий Хакоб.
— У мене стільки грошей, що помирати немає сенсу, — відказав сеньйор Герберт і повалився в ліжко.
Він спав багато днів, і його хропіння нагадувало ричання лева; це тривало так довго, що люди втомилися чекати. Їм доводилося видобувати з піску крабів, щоб якось прохарчуватися. Нові платівки Катаріно зробилися такими старими, що вже ніхто не міг слухати їх без сліз, і він мусив закрити крамницю.
Спливло чимало часу відтоді, як сеньйор Герберт заснув, коли одного дня до старого Хакоба постукав священик. Двері були замкнені зсередини. В міру того, як сплячий сеньйор Герберт поглинав кисень, всі речі поступово робилися невагомими й деякі з них уже плавали в повітрі.
— Я хочу з ним поговорити, — мовив священик.
— Доведеться зачекати, — відповів старий Хакоб.
— У мене обмаль часу.
— Сідайте, панотче, і зачекайте, — наполіг старий Хакоб. — А поки що поговоріть зі мною. Я вже давним-давно не знаю, що робиться в світі.
— Люди подалися хто куди, — відказав священик, — Невдовзі селище стане таким, як колись. Це єдина новина.
— Вони повернуться, коли море знову запахне трояндами.
— А тим часом слід якось підтримати надію в тих, хто залишився, — мовив священик. — Треба негайно розпочати будівництво храму.
— Тому ви й прийшли до містера Герберта, — здогадався старий Хакоб.
— Авжеж, — підтвердив священик. — Ці грінго дуже співчутливі.
— Тоді зачекайте, панотче. Може, він прокинеться.
Вони розпочали партію в шашки. Партія була довгою й важкою, вона тривала багато днів, однак сеньйор Герберт так і не прокинувся.
Священик впав у відчай. Він обійшов селище з краю в край із мідною тарілочкою, збираючи милостиню на будівництво храму, але зібрав надто мало. Від такого жебракування він робився дедалі прозорішим, його кістки наповнились гулом, і якось у неділю він на дві п’яді піднісся над землею, тільки ніхто про це так і не взнав. Тоді він поклав свою одіж в одну валізу, зібрані гроші — в другу і розпрощався із селищем назавжди.
— Запах не повернеться, — сказав він тим, хто спробував було його втримати. — Ми повинні визнати правду: селище погрузнуло в розпусті.
Коли сеньйор Герберт прокинувся, селище було вже таким, як і до його появи. Дощ замісив грязь, яку залишила на вулицях юрба, і земля знову зробилася сухою і твердою, мов цеглина.
— Ну й довго ж я спав, — позіхнув сеньйор Герберт.
— Цілу вічність, — відказав старий Хакоб.
— Я вмираю з голоду.
— Всі вмирають з голоду, — зауважив старий Хакоб, — залишається тільки піти на берег і ловити крабів.
Тобіас побачив сеньйора Герберта, коли той копався в піску, з його рота капала слина: хлопця вразило, що голодний багач нічим не відрізняється від голодних бідняків. Сеньйор Герберт не знайшов досить крабів, щоб угамувати голод. Надвечір він запропонував Тобіасу пошукати щось їстівне на дні моря.
— Послухайте! — попередив його Тобіас. — Тільки мертвим відомо, що сховано в морських глибинах.
— Це відомо також ученим, — заперечив сеньйор Герберт, — під морем корабельних аварій живуть дуже смачні черепахи. Роздягайся й ходім.
І вони пішли. Спершу пливли поверхнею моря, потім занурилися і опустилися дуже глибоко — сюди не пробивалося сонячне світло, згодом потьмарилося й морське, і довколишні предмети можна було роздивитися лише завдяки їх власному світінню. Вони пропливли повз занурене в морську пучину селище, де чоловіки й жінки верхи на конях гарцювали навколо музичного кіоска. Стояв погідний день, і на терасах цвіли різнобарвні квіти.
— Це селище затонуло в неділю, приблизно об одинадцятій ранку, — проказав сеньйор Герберт. — Певно, внаслідок якогось катаклізму.