Тобіас поплив було до селища, проте сеньйор Герберт знаками наказав занурюватися далі, до самісінького дна.
— Там троянди, — пояснив Тобіас. — Я хотів би, щоб Клотильда їх побачила.
— Іншим разом ти спокійно дістанешся сюди. А зараз я помираю від голоду, — заперечив сеньйор Герберт.
Він опускався, наче спрут, широко, проте обережно загрібаючи руками. Тобіас, намагаючись не випустити його з очей, подумав, що, мабуть, саме так плавають багачі. Нарешті море звичайних катастроф лишилося позаду, і вони опинилися в морі мертвих.
Їх було стільки, що Тобіасу здалося, ніби й на землі він ніколи не бачив стільки людей. Вони плавали на спині — незрушно, на різній глибині, з виразом забутих усіма істот.
— Вони померли дуже давно, — зауважив сеньйор Герберт, — потрібні століття, щоб досягти такого спокою.
Ще нижче, в тих водах, де плавали люди, які померли недавно, сеньйор Герберт зупинився. Тобіас наздогнав його в ту мить, коли повз них пропливала ще зовсім молода жінка. Вона пливла на боку з розплющеними очима, а за нею — цілий потік квітів.
Сеньйор Герберт приклав вказівний палець до рота і завмер так, аж поки не пропливли останні квіти.
— Це найвродливіша з усіх жінок, яких я коли-небудь бачив, — мовив він.
— Це дружина старого Хакоба, — озвався Тобіас, — Вона здається років на п’ятдесят молодшою, але це вона. Точно.
— Довго ж їй довелося подорожувати. За нею тягнеться флора усіх морів світу.
Вони опустилися на дно. Сеньйор Герберт кілька разів покружляв по схожому на обтесану дошку дну. Тобіас не відставав од нього. Тільки звикнувши до темряви, що панувала на цій глибині, він угледів черепах. Їх були тисячі, вони вкрили дно й лежали нерухомо, немов закам’янілі.
— Вони живі, — порушив мовчанку сеньйор Герберт, — просто сплять уже мільйони років.
Він перевернув одну з черепах. Легенько підштовхнув її вгору, спляче створіння вислизнуло в нього з рук і попливло. Тобіас пропустив черепаху. Глянувши вгору, побачив ціле море, вивернуте навиворіт.
— Це схоже на сон, — мовив він.
— Тобі ж краще буде, — застеріг його сеньйор Герберт, — якщо ти не прохопишся про це жодним словом. Уяви, який шарварок зчиниться на землі, коли люди довідаються про таке.
Вони повернулися до селища майже опівночі. Розбудили Клотильду і зажадали, щоб та скип’ятила воду. Сеньйор Герберт відтяв черепасі голову, але їм втрьох ще довелося ловити серце, яке вистрибнуло з тварини, коли її тельбушили. Вони наїлися так, що ледве дихали.
— Що ж, Тобіас, — проказав сеньйор Герберт, — треба дивитися правді у вічі.
— Авжеж.
— А правда полягає в тому, що запах ніколи вже не повернеться.
— Повернеться.
— Не повернеться, — втрутилася Клотильда, — бо його, між іншим, ніколи й не було. Це ти усіх спантеличив.
— Але ж і ти його відчула! — обурився Тобіас.
— В ту ніч я немов очманіла, — заперечила Клотильда, — а зараз я не певна ні в чому, що пов’язано з цим морем.
— Отже, я йду, — мовив сеньйор Герберт. — І, звертаючись до них обох, додав — Ви теж повинні йти. На світі є безліч занять, тож не варто пухнути з голоду в цьому селищі.
І він пішов. Тобіас лишився в патіо рахувати зорі на небі й завважив, що з минулого грудня їх стало більше на три. Клотильда покликала його до кімнати, але він не звернув на її слова уваги.
— Іди сюди, телепню, — наполягала Клотильда, — ми так давно не кохались, як кролі.
Тобіас ще довго сидів у патіо. Коли повернувся до кімнати, вона вже спала. Він спробував був її розбудити, але надто втомився, і вони з напівсонною Клотильдою переплутали все на світі й зрештою спромоглися робити це, як хробаки.
— Ти зовсім схибнувся, — розсердилася Клотильда. — Спробуй думати про щось інше.
— Я й думаю про інше.
Їй закортіло взнати, про що саме, і він вирішив розповісти їй усе, як є, якщо вона пообіцяє мовчати. Клотильда пообіцяла.
— На дні моря, почав свою розповідь Тобіас, — є селище з білими будиночками і безліччю квітів на терасах.
Клотильда схопилася за голову.
— Ох, Тобіас! — заголосила вона. — Ох, Тобіас, бога ради, не починай усе спочатку.
Тобіас замовк. Відсунувся на край ліжка і спробував заснути. Проте заснув лише на світанні, коли вітер перемінив напрямок і краби облишили його.
З іспанської переклала Олена Катаєва.
Журнал "Березіль" №4 1991 р.
Один звичайний день
У понеділок ранок випав теплий і сухий, Дон Авреліо Есковар, недипломований дантист, завжди вставав рано. Він одкрив свій кабінет о шостій. Дістав з скляної шафки вставну щелепу в гіпсовій формі, виклав на стіл жменю інструментів і розсортував їх по порядку — від найбільшого до найменшого, як на виставці. На дантистові була смугаста сорочка без коміра, застебнута вгорі на позолочений ґудзик; штани трималися на еластичних підтяжках. Дон Авреліо Есковар був міцний, худорлявий чоловік з незворушним виразом обличчя.