З іспанської переклала Маргарита Жердинівська.
Журнал "Всесвіт" №2 1976 р.
Найвродливіший у світі потопельник
Дітям, які першими помітили в морі темний загадковий предмет, що наближався, здалося, ніби то ворожий корабель. Потім вони побачили, що на ньому немає ні прапорів, ні щогол, і вирішили, що це кит. Та коли предмет викинуло на берег, дітлахи очистили його від водоростей, волокнистих медуз, мертвих рибок, усілякого мотлоху, який поналипав, наче після корабельної аварії, і лише тоді збагнули, що то потопельник.
Вони бавилися ним цілий день, закопуючи в пісок та викопуючи його звідти, поки хтось із дорослих випадково не звернув на них уваги і не сполошив селище. Чоловіки, які принесли потопельника до найближчого дому, відзначили, що той важить більше, ніж усі відомі їм досі мерці, — майже як кінь, — і вирішили, що він, либонь, дуже довго плавав і навіть в кістки проникла вода. Коли його поклали на підлогу, побачили, що той набагато більший за всіх чоловіків і ледве вміщується в домі, але подумали, що деякі потопельники, певно, не втрачають здатности рости і після смерти. Він пахнув морем і, оскільки шкіра була вкрита панцирем із слимаків і мулу, тільки форма тіла дозволяла припускати, що воно належить людині.
Ще й не обмивши його лице, можна було збагнути: небіжчик не тутешній. Селище налічувало якихось два десятки дощатих осель із кам'янистими патіо без квітів, розкиданих уздовж пустельного мису. Землі на нім обмаль, і матері завжди боялися, аби вітер не заніс дітей у море, а небагатьох небіжчиків — з тих, що тут померли, скидали зі скель у прибережні води. Море ж було спокійним і щедрим, і на всіх чоловіків вистачало семи човнів. Отож, коли знайшли потопельника, досить було подивитись їм один на одного, аби впевнитись, що всі на місці.
Тієї ночі не вийшли в море. Чоловіки подалися до сусідніх селищ розпитати, чи не пропав там, бува, хтонебудь, а жінки лишилися біля потопельника. З допомогою листя дроку вони зішкребли з нього мул, очистили волосся од морських рачків і вичесали слимаків рибними тертушками. Тим часом визначили, що водорості, які на ньому, — водяться в далеких морях і в глибоких водах, а одіж до того подерта, наче йому довелося плисти лябіринтами коральових рифів. Вони визначили також, що він мужньо стрів смерть, оскільки на обличчі не було виразу самотности, властивого людям, які потонули в морі, ані огидної жалісливої міни, характерної для потонулих у річці. Та лише цілком очистивши його, усвідомили, що це за людина, і від того в них перехопило подих. Він не просто найвищий, найкремезніший, найбільш мужній і найкраще збудований з усіх мужчин, яких вони бачили будь-коли, навіть тепер, коли лежав просто перед ними, — і це було вище їхнього розуміння.
У селищі не знайшлося досить довгого ліжка, ані досить міцного стола, куди його вдалося б покласти, щоб провести біля небіжчика ніч. Йому не підійшли святкові штани найвищих чоловіків, ані недільні сорочки найогрядніших із них, ані черевики з найтовстішою підошвою. Тоді жінки, зачаровані його надзвичайними розмірами та вродою, вирішили пошити йому штани з вітрила та білу сорочку з голляндського полотна, щоб він гідно почувався й після смерти. Жінки сиділи довкола нього й шили йому одяг, раз-у-раз поглядаючи на небіжчика, і їм здавалося, що вітер ніколи не був таким дужим, а Карібське море таким неспокійним, як цієї ночі, і це якимось чином пов'язано з потопельником. Вони думали про те, що якби оцей незвичайний мужчина жив у їхньому селищі, його дім мав би найширші двері, найвищу стелю, найміцнішу підлогу, металева сітка його ліжка була б зроблена із шпанговтів і кріпилася б з допомогою залізних ґвинтів, а його дружина стала б найщасливішою жінкою. Він був би таким владним, — думали вони, — що риба сама б ішла до нього, якби її покликав, а працював би так завзято — струмки потекли б серед розпеченого каміння і квіти порозцвітали б на скелях. Подумки порівнювали його зі своїми чоловіками, певні, що ті за все своє життя не спромоглися б зробити те, що він здатен зробити за одну ніч і, зрештою, в глибині душі відчули зневагу до цих наймізерніших і найжалюгідніших у світі створінь. Так блукали манівцями власної фантазії, коли раптом найстарша з жінок, яка через свій вік дивилася на потопельника з меншим співчуттям, зідхнула: