— У нього таке лице, наче його звали Естебаном.
Більшості з жінок варто було ще раз поглянути на мерця, щоб збагнути, що того й не могли звати інакше. Наймолодші, а отже, і найбільш затяті з них, ще тішилися ілюзією, що коли потопельника одягти та обкласти квітами, та ще й узути в ляковані черевики, його можна б звати Ляутаро. Але то була марна надія. Полотна не вистачило, погано скроєні й пошиті штани виявилися завузькими, а таємничі сили так розпирали його груди, що з сорочки повідлітали ґудзики. За північ свист вітру вщух і море поринуло у важкий сон. Тиша розвіяла останні сумніви: це Естебан. Жінки, які вдягали небіжчика, стригли йому нігті, розчісували бороду, не могли не здригнутися від жалощів, коли їм довелося залишити його лежати на підлозі. Отоді то збагнули, як намучився він, маючи таке величезне тіло, якщо й після смерти воно йому заважало. Вони уявили, як за життя він мусів боком проходити у двері, стукатися об одвірки, перетоптуватися з ноги на ногу в гостях, не знаючи, куди подіти гладкі рожеві лаписька морської корови, поки хазяйка дому шукала найміцніший стілець і переляканим голосом запрошувала: "Будь ласка, сідайте сюди, Естебане!" — а він стояв, притулившись до стіни й усміхався: "Не турбуйтеся, сеньоро, мені й так зручно", — хоча стер до крови ноги й обідрав спину, а проте під час кожної візити правив своєї: "Не турбуйтеся, сеньоро, мені й так зручно", — аби тільки не осоромитися, зламавши стільця, і, можливо, він так ніколи й не дізнався, що люди, які казали йому: "Не поспішай, Естебане, зачекай, принаймні, поки дійде кава”, — потім перешіптувалися: "Нарешті він пішов, цей здоровань, цей бовдур, цей недоумкуватий красень". Так думали жінки, сидячи над ранок коло небіжчика. Потім, коли прикрили йому лице хусткою, щоб денне світло не потривожило, то побачили, який він безживний і беззахисний та який схожий на їхніх чоловіків, в серцях у них скипіли перші сльози. Котрась із наймолодших зайшлася плачем. Інші, дивлячись одна на одну, перейшли від зідхання до голосіння, і чим сильніше побивалися, тим більше їм хотілося ридати, бо потопельник все більше нагадував їм Естебана і врешті-решт вони оплакали його як найбеззахиснішу, найсумирнішу, найлюб'язнішу людину на землі: "О бідолашний Естебане!..” Отож коли чоловіки повернулися зі звісткою, що він не з навколишніх селищ, жінки, хоч і були в розпачі, проте відчули певну полегкість.
— Дякувати Богові, він — наш, — зідхнули вони.
Чоловіки вирішили, що це звичайні жіночі забаганки. Натомлені після марудних нічних розшуків, вони хотіли тільки одного: спекатись раз і назавжди обтяжливого чужинця, перш ніж зійде палюче сонце і почнеться задушливий, безвітряний день. Із уламків щогол вони змайстрували ноші і закріпили їх, щоб ті витримали вагу тіла, поки його донесуть до прибережних скель. Чоловіки намірялися також прив'язати йому до щиколоток якір з торгового пароплава, аби він без перешкод плив собі найглибшими морями, де водяться сліпі риби, а затонулі кораблі руйнуються через ностальгію, і примхлива течія не викинула б його знову на берег, як це вже траплялося з іншими потопельниками. Та поки чоловіки квапилися, жінки вдавалися до нових вигадок, аби згаяти час. Вони порпалися, наче наполохані кури, шукаючи в скринях морські амулети: деякі швендяли туди-сюди, хотіли надіти на потопельника ладанку, щоб його супроводив погожий вітер, інші намірялися почепити йому ручний компас і зрештою опісля всіх отих "Відійди-но, жінко, вбік", "Посунься, бо ти мені заважаєш", "Послухай, ти штовхаєш мене просто на небіжчика", — чоловікам уїлися в печінки жіночі викрутаси і вони стали бурчати: "Навіщо цьому зайді така сила-силенна різних витребеньок, ніби для врочистої відправи: скільки мерця не окропляй, скільки не чепури, все одно його зжеруть акули", — але жінки продовжували чіпляти свої дешеві реліквії, приносили їх те й іде, заважали, а їхні зідхання виказували невиплаканий відчай, і тоді чоловіки заремствували, мовляв, то це за метушня через якогось жалюгідного мерця, через смердючий труп. Тоді котрась із жінок, ображена такою байдужістю, відкинула з лиця небіжчика хустку — і чоловіки остовпіли.
Перед ними лежав Естебан. Цього можна було й не говорити, вони б і так упізнали його. Якби їм сказали: "Ось сер Волтер Релі[6]", — вони, мабуть, чудувалися б з його англійського акценту, папуги на плечі, з гаркебузи, з якої він стріляв у канібалів, та й усе, але Естебан у світі міг бути лише один, і він лежав ось тут, наче риба-буркунець, без шкарпеток, у штанях-недомірках, із закам'янілими нігтями, зрізати які можна хіба що ножем. Досить було відкинути хустку з лиця, й стало зрозумілим, що небіжчик соромиться своїх розмірів, вроди, та він не винуватий, і якби знав, що з ним таке трапиться, обрав би більш відлюдне місце потонути: "Це щира правда, я сам би причепив на шию корабельний якір і бовтався у воді, ніби мені все набридло, аби тільки не завдавати нікому клопоту, відкинув би ноги, як ви кажете, аби нікого не турбувати мрецьким духом, до якого я не маю жодного стосунку". В його стані було стільки невимушености, що навіть найнедовірливіших з мужчин, які, виходячи на ніч у море, зазнавали душевних мук, боячись, що жінкам обридне чекати їх і вони снитимуть потопельниками, — навіть цих мужчин й інших, найнезворушніших, вразила до глибини душі щирість Естебана.