— Сеньйоре президенте, — пробелькотів він.
— Скажіть тим, хто вам платить, щоб не тішили себе ілюзіями, — насмішкувато кинув президент своїм приємним голосом, — моє здоров’я в чудовому стані.
— Ніхто не знає про це краще, ніж я, — відповів незнайомець, — я працюю в лікарні.
Вимова та несміливість, із якою він говорив, видавали в ньому жителя Карибських островів.
— Тільки не кажіть мені, що ви лікар, — кинув президент.
— Якби ж то! — відповів незнайомець, — я працюю шофером швидкої допомоги.
— Вибачте, — сказав президент, зрозумівши свою помилку. — У вас важка робота.
— Не така важка, як ваша, пане.
Президент уважно подивився на співрозмовника, сперся обома руками на палицю і з неприхованою цікавістю запитав:
— Звідки ви?
— З Карибських островів.
— Про це я вже здогадався, але з якої країни?
— З тієї, що й ви, пане, — сказав той і простяг йому руку. — Мене звати Омеро Рей[8].
Президент перебив його, здивований, не відпускаючи руки Рея.
— Он як. У вас гарне прізвище!
— А повністю Омеро Рей де ла Каса.
Несподіваний порив зимового вітру майже збив їх із ніг посеред вулиці. Президент затремтів від холоду й зрозумів, що не зможе без пальта подолати ті два квартали, які йому лишилося пройти до досить бідної їдальні, де він звичайно обідав.
— Ви вже обідали? — запитав він Омеро.
— Я ніколи не обідаю, — відповів той, — їм тільки увечері вдома.
— Зробіть на сьогодні виняток, — якнайлюб’язнішим тоном сказав президент. — Я запрошую вас пообідати зі мною.
Він узяв Омеро під руку й повів його в найближчий ресторан, який називався «Коронований віл». Усередині було тісно й жарко і, здавалося, яблуку ніде впасти. Омеро Рей здивувався, що ніхто не впізнає президента, і пішов у глибину зали когось покликати.
— Він діючий президент? — запитав хазяїн.
— Ні, — відповів Омеро, — його скинули.
Той посміхнувся з розумінням.
— Для таких у мене завжди є спеціальний стіл.
Він повів їх у куток у глибині приміщення, там стояв незайнятий стіл, де вони могли спокійно поговорити. Президент подякував хазяїнові:
— Не всі спроможні так, як ви, розуміти й шанувати гідність еміґранта.
Спеціалізацією ресторану були бичачі ребра, смажені на вугіллі. Президент та його гість розглянулися навкруги й побачили на сусідніх столиках великі шматки смаженого м’яса з окрайкою ніжного жиру. «Чудове м’ясо, — подумав президент, — але мені його їсти не можна». Він доброзичливо по дивився на Омеро:
— Я цього їсти не можу.
— Каву вам також не можна пити, — сказав Омеро, — а ви її пили.
— Звідки ви знаєте? — здивувався президент. — Але це був виняток, бо сьогодні особливий день.
Отже, винятком стала не тільки кава. Він замовив також бичачі ребра, смажені на вугіллі, салат зі свіжих овочів, заправлений оливковою олією. Його гість замовив те саме, додавши півкарафи червоного вина.
Поки вони чекали на м’ясо, Омеро витяг із кишені піджака гаманець без грошей, але напханий якимись паперами, й показав президентові вицвілу фотографію, на якій він упізнав себе в сорочці з короткими рукавами посеред великої групи молодих людей; був він тоді худий, мав чорне волосся і чорні вуса. Зразу ж пригадав і те місце, емблеми тієї бридкої виборчої кампанії та той нещасний день. «Яка гидота», — прошепотів він і ще подумав про те, що людина старіє на фотографіях скоріше, ніж у реальному житті. Повернувши ту світлину, він сказав:
— Я пам’ятаю той день дуже добре, це було тисячу років тому в будинку для півнячих боїв у містечку Сан-Кристобаль де лас Касас.
— Це моє село, — зауважив Омеро і показав на себе в юрбі молодих людей. — Ось і я.
Президент його впізнав:
— Та ви ще тут зовсім хлопчисько!
— Майже, — сказав Омеро, — я був із вами під час усієї кампанії на півдні як керівник університетських бригад.
Президент дорікнув собі заднім числом: