— Я, мабуть, не звертав на вас уваги...
— Навпаки, ви дуже добре ставилися до всіх нас, але нас було багато, і ви були не в змозі запам’ятати всіх.
— А що сталося потім?
— А хто ж знає про це краще за вас? — вигукнув Омеро. — Після військового перевороту можна тільки дивуватися, що ми з вами обидва сидимо тут, чекаючи на бичачі ребра. Не всім випало таке щастя.
В цю мить принесли страви. Президент зав’язав собі серветку на шиї, наче перукар, який готується підстригати дитину. Подивившись на здивованого Омеро, він сказав, що інакше йому довелося б купувати нову краватку після кожного обіду. Перед тим як почати їсти, він пересвідчився в тому, що м’ясо добре зварене, задоволено кивнув головою і знову повернувся до теми розмови.
— Не розумію, чому ви не підійшли до мене раніш і поводилися мовби якийсь шпигун.
Тоді Омеро розповів, що впізнав його зразу, коли той увійшов до лікарні крізь двері, призначені для особливих випадків. Літо було в розпалі, на президенті добре сидів білий антильський лляний костюм, у петельці стриміла ромашка, на ногах у нього були білі з чорним черевики; його гарне волосся куйовдив вітер. Омеро довідався, що президент був у Женеві сам, бо добре знав місто, де колись вивчав право. Керівництво лікарні на його прохання пообіцяло йому повне інкогніто. Омеро, в свою чергу, признався, що тільки сьогодні вони з дружиною вирішили, що треба, зрештою, підійти до нього, а до цього він п’ять тижнів ходив за ним, не знаючи, як знайти нагоду, щоб заговорити, і не знає, чи зважився б на це, якби не зіткнувся з ним.
— Непогано, що ми, нарешті, зустрілися, — сказав президент, — хоча, сказати, мені й самому добре.
— Самому бути погано.
— Чому? — щиро здивувався президент. — Найбільшою перемогою в своєму житті я вважаю те, що про мене забули.
— Ми пам’ятаємо про вас більше, ніж ви можете собі уявити, — сказав Омеро, не приховуючи хвилювання. — Я дуже радий бачити вас здоровим і молодим.
— Одначе, — зовсім просто, без усякого драматизму, зауважив президент, — усе вказує на те, що невдовзі я помру.
— Ваші шанси одужати дуже високі, — відповів Омеро.
Президент від подиву аж підскочив, проте не втратив своєї люб’язності.
— Он як! — вигукнув він. — Отже, в прекрасній Швейцарії скасували правило медичної таємниці!
— В жодній лікарні світу не існує таємниць для шофера карети швидкої допомоги, — сказав Омеро.
— Але ж я дізнався про це лише години за дві тому від людини, яка одна може це знати.
— В усякому разі ви не помрете просто так, — зауважив Омеро. — Рано чи пізно вам віддадуть усю шану, якої ви заслужили.
Президент зробив комічну гримасу.
— Дякую за те, що ви мене про це повідомили.
Він їв так само, як робив усе: повільно й акуратно. Водночас він дивився Омерові просто в вічі так пильно, що тому здалося, ніби співрозмовник читає його думки. По закінченні розмови, коли вони вдалися до ностальгічних спогадів, президент лукаво посміхнувся.
— Я був вирішив не хвилюватися за долю своїх останків, але тепер бачу, що треба вжити деяких застережених заходів, як ото роблять у детективних романах, щоб їх ніхто не знайшов.
— Це нічого не дасть, — пожартував собі й Омеро. — У лікарні таємниці зберігаються більше години.
Коли вони допили каву, президент подивився на дно чашки й знову здригнувся: малюнок гущі був такий самий. Та він не сказав нічого, оплатив рахунок, перевіривши його кілька разів, уважно перерахував гроші та залишив мізерні чайові, побачивши які офіціант щось невдоволено пробурмотів.
— Дуже приємно було з вами поговорити, — сказав президент, прощаючись із Омеро. — Не знаю, коли буде операція, не знаю навіть, чи я зважуся на неї. Але якщо все буде гаразд, ми знову побачимось.
— А чому би нам не зустрітись раніше? — заперечив Омеро. — Ласара, моя дружина, чудова куховарка. Ніхто краще за неї не готує рис із креветками, і ми дуже хотіли б запросити вас до себе.
— Креветки мені заборонені, але я з’їм їх із превеликим задоволенням, — сказав президент. — Скажіть коли.
— Четвер у мене вихідний.
— Чудово. В четвер о сьомій вечора я у вас. Мені буде дуже приємно.
— Я заїду за вами, — сказав Омеро. — Готель «Дами», чотирнадцять, вулиця Індустріальна. За залізницею. Отже, домовилися?
— Домовилися, — сказав президент і підвівся, люб’язний, як ніколи. — Виглядає на те, що ви навіть знаєте, який номер черевиків я ношу.
— Авжеж, сеньйоре, — весело відказав Омеро. — Сорок перший.
Омеро не розповів президентові про те, що його початковий намір не був таким невинним. Як і інші шофери швидкої допомоги, він мав домовленість із похоронними агентствами та страховими компаніями, які продавали свої послуги просто в лікарнях, а надто небагатим іноземним пацієнтам. Заробітки були мінімальні, та ще й доводилося ділитися з іншими службовцями, які передавали з рук у руки секретні дані про важкохворих. Але щось усе-таки йому перепадало, і це тішило його, вигнанця без майбутнього, який ледве зводив кінці з кінцями, маючи дружину, двох дітей та отримуючи мізерну заробітну платню.