Омеро був на десять років старший за дружину і зростав під враженням новин про те, що президент навчався в Женеві й водночас працював робітником на будівництві. Ласара ж, навпаки, зростала посеред скандальних чуток, які охоче переповідалися в домі ворогів президента, де вона з дитинства працювала нянькою. Отже, коли ввечері Омеро прийшов додому дуже радісний, що пообідав з президентом, їй навіть забракло слів, коли вона дізналася, що обідали вони в такому дорогому ресторані. Проте їй не сподобалося, що Омеро ні про що не попросив президента, адже вона мріяла про стипендії для навчання дітей та про кращу роботу для чоловіка в лікарні. Ласара мала підозру, що президент здатний на те, аби його тіло після смерті кинули в яму разом із бідняками, замість того щоб витратити гроші на достойний похорон та повернення зі славою на батьківщину. Але переповнила чашу її терпіння звістка, яку Омеро залишив на кінець, про те, що він запросив президента в четвер увечері покуштувати її рис із креветками.
— Ще не вистачало, аби він тут дав дуба, отруївшись креветками з консервів, а ми витратили на його похорон заощадження, зібрані для наших дітей.
Та все ж таки Ласара вирішила підтримати честь свого дому. В однієї сусідки вона позичила срібний сервіз та кришталеву салатницю, у другої — електрокавоварку, у третьої — вигаптовану скатертину та китайський посуд для кави. Вона замінила старі завіски на нові, якими користувалася тільки в святкові дні, познімала чохли з меблів, цілий день мила підлогу, витрушувала пилюку, переставляла меблі з місця на місце і зрештою досягла ефекту, протилежного тому, якого хотіла досягти, тобто зворушити запрошеного своєю бідністю.
Увечері в четвер захеканий президент, подолавши вісім поверхів пішки, з’явився в дверях у заношеному пальті та старомодному капелюсі, тримаючи в руках троянду для Ласари. Його зріла привабливість та царські манери справили на неї добре враження, але вона була настільки проникнута упередженістю до нього, що сприйняла його люб’язність як щось фальшиве й нещире. Ласара подумала, що цю троянду президент зірвав у якомусь парку. Перше, що він зробив, коли увійшов до помешкання, то це, наче в екстазі, заплющив очі, розкрив обійми й вигукнув: «О, запах нашого моря!», а вона ж, коли куховарила, то умисне розчахнула навстіж вікна, щоб креветковий запах не стояв у приміщенні. Їй здалося, що президент із презирством подивився на вирізки з газет та журналів, прапорці та вимпели з часів його президентської кампанії, які Омеро з такою любов’ю почіпляв на стіні у вітальні. До того ж він здався Ласарі жорстокосердим, бо не привітав дітей, які власними руками виготовили для нього подарунок, а під час вечері кілька разів повторив, що не любить ані собак, ані дітей. Ласара просто зненавиділа його. Проте суто карибське уявлення про гостинність перемогло її упередженість. Вона була в святковій сукні, одягла свої африканські намиста та браслети і протягом усієї вечері поводилася бездоганно, не сказавши жодного зайвого слова.
Правду кажучи, рис із креветками не належав до її улюблених страв, але вона зготувала його дуже добре. Президент поклав собі дві порції, знай вихваляючи її кулінарну майстерність; також йому сподобалися підсмажені шматочки стиглих бананів та салат з авокадо. Ласара мовчала до самого десерту, коли Омеро почав базікати — а такі розмови завжди заходять у глухий кут — про те, існує Бог чи не існує.
— Я вірю, що він існує, — сказав президент, — але, як на мене, він ніяк не пов’язаний із людьми і займається надто більш важливими справами.
— А я вірю тільки в зірки, — зауважила Ласара і пильно подивилась на президента. — У який день ви народилися?
— Одинадцятого березня.
— Так воно й мало бути, — переможно сказала Ласара і запитала доброзичливим тоном: — Чи не забагато, коли дві риби сидять за одним столом?
Чоловіки далі розмовляли про Бога, а вона пішла на кухню готувати каву, прибрала рештки обіду й побажала собі від усього серця, щоб вечір закінчився добре. Несучи каву у вітальню, вона раптом почула слова президента, які дуже її здивували:
— Дорогий друже, найгірше, що могло статися в нашій країні, це те, що я був її президентом.
Омеро побачив Ласару в дверях з китайськими чашками та позиченою кавничкою, і йому здалося, що зараз вона зомліє. Президент також звернув на неї увагу.
— Не дивіться так на мене, сеньйоро, — сказав він доброзичливо. — Я це кажу від щирого серця.
Потім, звертаючись до Омеро, закінчив:
— Правда, я дорого заплатив за свою нерозважливість.
Ласара подала каву, загасила світло над столом, бо воно заважало бесіді, й вітальня поринула в інтимну півсутінь. Ласара вперше зацікавилася своїм гостем, чия ввічливість не могла замаскувати його смуток. Зацікавленість Ласари посилилася ще більше, коли він випив каву та поставив чашку на блюдце догори дном, щоб на дні вималювався осад.