— Доведеться щось робити самому, — сказав президент і з умисним спокоєм почав збирати свої коштовності. — Вибачте, дорогий Омеро, немає гіршої бідності, ніж бідність колишнього президента.
Почувши такі слова, Омеро здався.
Того вечора Ласара повернулася додому пізно. З порога побачила блиск дорогоцінностей у тьмяному світлі їдальні, і їй здалося, що вона побачила в своєму ліжку скорпіона.
— Що це таке, Омеро? — перелякано запитала. — Звідки тут ці речі?
Пояснення чоловіка налякали її ще більше. Вона сіла й почала роздивлятися коштовності, беручи кожну в руки й оцінюючи її зі скрупульозністю ювеліра.
— Та тут ціле багатство, — прошепотіла вона. Потім подивилася на Омеро й сказала:
— Звідки нам знати, чи все, про що цей чоловік розповів тобі, правда?
— А чом би й ні? — відповів Омеро. — Я щойно бачив, що він сам пере свій одяг і сушить його так само, як ми, вішаючи на мотузку.
— Через свою жадібність, — сказала Ласара.
— Або через бідність, — зауважив Омеро.
Ласара знову почала роздивлятися дорогоцінності вже не так пильно, бо зрозуміла, що президент справді не такий багатий, як вона думала. Наступного ранку, одягтись у все найкраще, що мала, почепивши на шию найкоштовніші, на її думку, намиста, а на руки браслети, прикрасивши всі пальці виключно великими перснями, вона пішла продавати все це.
— Побачимо, чи хтось наважиться вимагати в Ласари Давіс квитанції, — зі сміхом сказала вона, виходячи з дому. Вона зразу визначила ту ювелірну крамницю, до якої збиралася піти, бо знала, що там купують та продають коштовності, не ставлячи зайвих запитань. Їй було трохи страшнувато, але вона трималася мужньо.
Миршавий та блідий продавець, проте вдягнений у фрак, зробив театральний уклін, поцілував Ласарі руку й сказав, що він весь у її розпорядженні. В крамниці було дуже яскраве світло через велику кількість люстр і здавалося, що стіни її були з діамантів. Ласара, майже не дивлячись на продавця, щоб він, бува, не помітив її остраху, пройшла всередину.
Продавець запросив її сісти за один із письмових столів часів Людовіка П’ятнадцятого, які служили прилавками для покупців, застелив стіл білосніжною скатертиною, потім сів навпроти неї і запитав:
— Чим можу служити?
Вона зняла всі персні, браслети, намиста, сережки, все, що начепила на себе, і почала розкладати їх на столі в шаховому порядку. Єдине, чого вона хоче, сказала, це знати справжню ціну цих коштовностей.
Ювелір устромив монокля в ліве око і став мовчки розглядати коштовності. Через якийсь час, не уриваючи своєї роботи, він запитав:
— Звідки ви?
Ласара чекала на таке запитання і тому зітхнула.
— Ох, пане, дуже здалеку.
— Я так і думав.
Запанувала тиша. Ласара уважно дивилася на службовця своїми великими золотавими очима, особливу увагу ювелір приділив діадемі з діамантів і поклав її окремо від інших коштовностей. Ласара зітхнула.
— Ваш знак — Діва, — раптом сказала вона.
Ювелір не припиняв свій огляд.
— Звідки ви знаєте?
— З вашої поведінки.
Він нічого на це не сказав, доки не закінчив огляд, потім запитав:
— Звідки у вас усе це?
— Від бабусі, — напружено відповіла Ласара. — Вона померла торік у Парамарібіо, їй було дев’яносто сім років.
Ювелір подивився тоді їй у вічі.
— Співчуваю, — сказав він, — але єдина цінність цих речей — це вага їхнього золота.
Він узяв діадему кінчиками пальців, і вона заблищала під сліпучим світлом.
— Крім цієї. Діадема дуже старовинна, може, навіть, із Єгипту, їй ціни не було б, якби не поганий стан діамантів, але в усякому разі вона має історичну цінність.
Каміння в усіх інших виробах — аметисти, смарагди, рубіни, опали — виявилися фальшивими.
— Оригінали, без сумніву, були гарними, — сказав ювелір, збираючи вироби, щоб віддати Ласарі, — але, переходячи від покоління до покоління, справжні камені десь загубилися, а тут лишилося саме скло.
Ласарі аж стало погано, вона відчула нудоту й почала глибше дихати, щоб заспокоїтись. Продавець розрадив її:
— Таке часто буває, пані.
— Я знаю, — з полегкістю відповіла Ласара, — тому й хочу позбутися їх.
Вона відчула, що не треба більше придурюватись, і стала сама собою, дістала з сумки запонки, кишеньковий годинник, шпильки, нагороди із золота та срібла, рештки особистих дрібничок президента і поклала все це на стіл.
— Це також? — запитав ювелір.
— Це уже все, — відповіла Ласара.
Швейцарські франки, якими їй заплатили, були такі новенькі, що вона боялася забруднити пальці свіжою фарбою. Вона взяла їх, не рахуючи, і ювелір попрощався з нею біля дверей таким самим церемонним поклоном. Провівши її до виходу, він притримав скляні двері, щоб їй зручніше було виходити, і раптом сказав: