— Слава Богу, цей чоловік ще не збирається помирати.
Президент прибув додому живий та здоровий, про що сповістив у великій вдячній телеграмі. Потім понад рік від нього не було жодної звістки. Кінець кінцем, прийшов лист на шістьох аркушах, написаний від руки. Він писав, що біль знову повернувся, але він вирішив не звертати на нього уваги і жити, поки живеться. Поет Еме Сезер подарував йому іншого ціпка з перламутровою головкою, але президент вирішив ходити без ціпка. Вже півроку він регулярно їсть м’ясо й креветки і буває, що випиває до двадцяти чашок кави без цукру за день. Але вже не дивиться на дно чашки, бо його прогнози не справдилися. На день свого сімдесятип’ятиріччя він випив кілька чарочок чудового мартинікського рому й знову почав палити. Почуває себе не краще, але й не гірше. Проте головний зміст листа полягав у тому, — саме тому він його й написав, — що йому хочеться повернутись на батьківщину й очолити там новий рух за справедливість та гідне життя, а може, й задля ницої слави, щоб не померти старим у ліжку. «З цього погляду, — закінчувався лист, — перебування в Женеві виявилося для мене дуже доречним».
З іспанської переклала Маргарита Жердинівська.
Журнал "Всесвіт" № 5—6 2002 р.
Літак сплячої красуні
Була вона вродливою, гнучкою, з ніжною, кольору хлібної шкоринки шкірою й очима, як зелений мигдаль, мала довге, аж до пояса, чорне пряме волосся і якусь ауру античності, що однаково могла походити як з Індонезії, так і з Анд. Одягнена була із витонченим смаком: жакет із рисячої шкіри, блузка з натурального шовку у дрібні квіти, штани з небіленого лляного полотна і вузькі черевички кольору буганвілії. “Це найгарніша жінка, яку я коли-небудь бачив”, — подумалось мені, коли вона прийшла мимо скрадливим широким кроком левиці, поки я стояв у черзі на реєстрацію на літак до Нью-Йорка в паризькому аеропорту Шарля де Голля. Це була якась надприродна з’ява, що існувала лише мить, а потім щезла у натовпі вестибюля.
Була дев’ята ранку. Від учорашнього вечора падав сніг, і заторів на вулицях міста було більше, ніж зазвичай, іще повільніший рух був на автостраді — через винесені на узбіччя вантажівки і загрузлі в снігу автомобілі. Проте у вестибюлі аеропорту і далі буяла весна.
Я стояв у черзі позаду старої голландки, що длялася майже годину, сперечаючись про вагу своїх одинадцяти валізок. Уже починав нудьгувати, коли побачив миттєве видіння, від якого мені перехопило подих, тому й не знаю, як закінчилася суперечка, аж тут дівчина за стійкою спустила мене на землю, дорікнувши за неуважність. У формі вибачення, я запитав, чи вірить вона в кохання з першого погляду. “Так, звичайно, — була відповідь. — Іншого не буває”. Й усе ще не відводячи погляду від екрана комп’ютера, вона поцікавилась, яке я волів би місце — для курців чи ні.
— Мені однаково, — відказав я щиро, — аби лишень не біля одинадцяти валізок.
Вона подякувала діловою усмішкою, не відриваючи очей від освітленого екрана.
— Вибирайте, — сказала, — третє, четверте чи сьоме.
— Четверте.
В її усмішці зблиснув тріумф.
— За п’ятнадцять років, які я тут працюю, — мовила, — ви перший, хто не вибрав сьоме.
Вона вибила на посадковому талоні номер місця і простягнула його мені разом з іншими моїми паперами, вперше звівши на мене очі кольору винограду, які служили мені розрадою, доки я знову не побачив красуню. Й лише тоді сповістила, що аеропорт щойно зачинили й усі польоти відкладено.
— На скільки?
— На скільки цього схоче Господь Бог, — відповіла вона з усмішкою. — Сьогодні вранці по радіо повідомили, що очікується найбільший за увесь рік снігопад.
Вона помилилася: він був найбільший за все століття. Втім, у почекальні першого класу весна була настільки справжньою, що у вазах стояли живі троянди і навіть законсервована музика здавалася такою піднесеною, як цього прагнули її творці. Раптом мені спало на думку, що це цілком придатне для красуні укриття, і я заходився шукати її й по інших салонах, вражений власною сміливістю. Але там переважали чоловіки з реального життя, які читали газети англійською, поки їхні жінки думали про інших, споглядаючи крізь панорамні вікна мертві літаки на снігу, крижані фабрики і сплюндровані левами безкраї кладовища Руассі. Після полудня неможливо було знайти вільної місцини і духота стала такою нестерпною, що я утік, аби передихнути.