Зовні я побачив моторошне видовище. Люди усіх станів і звичаїв переповнили зали чекання, отаборилися в задушливих коридорах, навіть на сходах, розтягнувшись на підлозі зі своїми тваринами та дітьми й подорожнім спорядженням. Бо сполучення з містом також було перерване, і палац з прозорого пластику став схожий на велетенську космічну капсулу, що сіла на мілину під час шторму. Я не міг позбутися думки, що десь посеред цієї мирної орди має перебувати й красуня, і ця фантазія вселила в мене новий дух надії.
В обідню пору до нас прийшло усвідомлення, що ми перебуваємо в становищі тих, хто зазнав кораблетрощі. Нескінченні черги вишикувалися перед сімома ресторанами, барами та кафе, які менш ніж за три години довелося зачинити, оскільки в них не було вже ані що їсти, ані що пити. Діти — якоїсь миті здалося, що всі на світі, — одночасно зайшлися плачем, й над натовпом став підніматися запах стада. Це була пора інстинктів. Єдине, що дісталось мені з їжі, були дві порції морозива, які я вихопив з-під носа у інших в дитячому кафе. Я поволі їв їх за стійкою, поки офіціанти ставили на столи перевернуті догори ногами стільці у міру того, як ті звільнялись, розглядав своє відображення у дзеркалі, яке висіло на задній стіні, і думав про красуню.
Літак до Нью-Йорка, призначений на одинадцяту годину ранку, вилетів о восьмій вечора. Коли я нарешті піднявся на борт, пасажири першого класу вже були на своїх місцях і стюардеса провела мене туди, де мав сидіти я. Мені аж забило дух. В сусідньому кріслі, біля віконця, красуня організовувала свій простір так, як це роблять досвідчені мандрівники. “Якщо я коли-небудь це напишу, мені ніхто не повірить”, — подумав я. І зробив кволу спробу пробурмотіти нерішуче привітання, яке пройшло повз її увагу.
Вона облаштовувалась так, ніби збиралася прожити тут декілька літ, знаходячи для кожної речі її місце, доки усе розмістилося, наче в ідеальному домі, де все напохваті. Поки вона це робила, бортпровідник приніс нам шампанське. Я схопив було келих, аби запропонувати їй, але вчасно стримався. Бо вона хотіла лише склянку води і попросила провідника — спочатку незбагненною французькою, а потім лише трохи зрозумілішою англійською — аби під час польоту її в жодному разі не будили. В її низькому млявому голосі чулася східна сумовитість.
Коли їй принесли воду, вона відчинила, поставивши собі на коліна, туалетний кофр з мідними наріжними накладками, схожий на бабусину скриню, і дістала з коробочки з різнокольоровими пігулками дві таблетки золотистого кольору. Робила все методично і неквапливо, немов на світі не було нічого такого, чого б вона не передбачила ще від народження. Врешті опустила на вікні заслону, повністю відкинула спинку крісла, вкрилася до пояса пледом, не знімаючи черевичків, натягнула маску для спання, лягла майже на бік, спиною до мене, і проспала, без жодної паузи, зітхання, мінімальної зміни положення, усі вісім годин і додаткові дванадцять хвилин, які тривав політ до Нью-Йорка.
Була це незабутня подорож. Я завжди думав, що в природі немає нічого прекраснішого, аніж вродлива жінка, отож не міг бодай на мить звільнитися від чарів отого казкового створіння, яке спало побіля мене. Бортпровідник зник, щойно ми злетіли, його заступила украй методична стюардеса, яка хотіла розбудити красуню, аби дати їй упаковку туалетного приладдя і навушники, щоб слухати музику. Я повторив попередження, яке зробила красуня бортпровідникові, проте стюардеса наполягала, що мусить почути від неї самої відмову від вечері. Бортпровідникові довелося це підтвердити, але стюардеса однаково дорікнула мені за те, що красуня не повісила на шию табличку з проханням її не будити.
Я повечеряв самотою, мовчки проговорюючи до себе все те, що сказав би їй, якби вона не спала. Її сон був настільки міцний, що якоїсь миті я занепокоївся, що оті пігулки, які вона ковтнула, були не снодійні, а смертоносні. Перед кожним ковтком я підносив келих і виголошував тост.
— Твоє здоров’я, красуне.
По завершенні вечері погасили світло, увімкнули невідомо для кого фільм, і ми залишились удвох у сутінках світу. Найшаленіша за все століття буря минулася, і ніч над Атлантикою була неосяжною і чистою, літак, здавалося, повис серед зір. Упродовж кількох наступних годин я роздивився красуню до найменших подробиць, і єдиною ознакою життя, яку зміг помітити, були тіні снів, що пропливали по її чолі, як хмари по воді. Вона мала тоненький ланцюжок на шиї, майже невидимий на її золотистій шкірі, довершені вуха без дірочок на сережки, здорові рожеві нігті і гладенький перстень на лівій руці. На вигляд їй було не більше двадцяти, тому я втішив себе думкою, що це не обручка, а символ якихось ефемерних заручин. “Знати, що спиш ти, певна, безпечна, справжнє річище недбалості, межа невинності, так близько від моїх зв’язаних рук”, — подумки повторював я у шапку шумовиння над шампанським філігранний сонет Герардо Дієго. Потім опустив спинку свого крісла у рівень з її — тепер ми лежали ближче, ніж у подружньому ліжку. Її подих оповивав тією ж атмосферою, що й голос, від шкіри линув тонкий дух, який не міг бути нічим іншим, аніж власне ароматом її краси. Мені це здавалося неймовірним: минулої весни я прочитав чудову повість Ясунарі Кавабати про старих буржуа в Кіото, які платили величезні гроші за те, аби провести ніч у спогляданні найгарніших дівчат міста, оголених і занурених у наркотичний сон, у той час як самі старигані конали від кохання на тому ж ліжкові. Не могли ані будити дівчат, ані торкатися їх, навіть не намагалися, позаяк суттю насолоди було дивитись, як ті сплять. Тієї ночі, пантруючи сон красуні, я не лише зрозумів оту старечу витонченість, але й пережив її сповна. “Хто б міг повірити, — говорив я собі, переповнений коханням, яке підсилювалося шампанським. — У цю мить я — старий японець”.