Одним із останніх прибув священик. Він обійшов усе селище, жуючи хліб, який умочував у велику чашку кави з молоком, і мимохідь заборонив усе, що з’явилося тут перед його появою: лотерею, нову музику і танці, навіть звичку спати на узбережжі, яка поширилася останнім часом. Одного дня в домі Мельчора він виголосив проповідь про запах із моря.
— Складіть дяку богові, бо це запах усевишнього.
Хтось перебив його:
— Звідки вам це відомо, панотче, адже ви досі не чули того запаху?
— В святому письмі згадується цей запах. Ми з вами знаходимося в богом обраному селищі.
Тобіас, мов сновида, тинявся серед цього свята. Привів і Клотильду, аби та взнала смак грошей. Вони уявляли, ніби виграли в рулетку чималу суму, підраховували прибутки й відчували себе багатіями, бо це ж вони могли б виграти стільки грошей. Та одного вечора не лише вони, а й усі жителі селища побачили силу-силенну грошей, яку й уявити собі не могли.
Сталося це того вечора, коли прибув сеньйор Герберт. Він з’явився зненацька, поставив посеред вулиці стіл, а на стіл — дві великі валізи, доверху наповнені банкнотами. Грошей було стільки, що спершу ніхто не звернув на них уваги, бо люди не могли повірити, що все це насправді. Але сеньйор Герберт закалатав дзвіночком, люди повірили нарешті, що це не сон, і наблизилися, щоб послухати, що він скаже.
— Я найбагатша на землі людина, — заявив він. — У мене стільки грошей, що я вже не знаю, куди їх подіти. А оскільки маю таке велике серце, що воно не вміщається в моїх грудях, то й вирішив об’їздити увесь світ, розв’язуючи людські проблеми.
Це був кремезний чоловік із розчервонілим обличчям. Говорив голосно, без пауз, жестикулюючи кволими, наче щойно виголеними руками. Він говорив з чверть години і втомився. Перепочивши, знову закалатав дзвіночком і заговорив. Хтось із юрби помахав своїм сомбреро й урвав прибульця на півслові:
— Гаразд, містере, годі балакати, час роздавати гроші.
— Ні, — відказав сеньйор Герберт. — Роздавати гроші просто так — не лише несправедливо, але й безглуздо.
Він знайшов очима того, хто урвав його промову, зробив знак, аби той наблизився. Юрба розступилася,
— А зараз з допомогою нашого нетерплячого друга, — правив своєї сеньйор Герберт, — я поясню вам, у чому полягає найсправедливіший спосіб розподілу багатства. — Сеньйор Герберт простягнув руку й допоміг тому піднятися.
— Як тебе звуть?
— Патрісіо.
— Що ж, Патрісіо, у тебе, як і в кожного, є проблема, яку ти ніяк не можеш розв’язати.
Патрісіо зняв сомбреро і ствердно хитнув головою.
— В чому вона полягає?
— Річ у тім, що я не маю грошей.
— А скільки тобі потрібно?
— Сорок вісім песо.
Сеньйор Герберт переможно скрикнув. «Сорок вісім песо!» — вигукнув він. Юрба зааплодувала.
— Чудово, Патрісіо. А тепер розкажи нам, що ти вмієш робити.
— Багато чого.
— Обери щось одне, — запропонував сеньйор Герберт. — Що ти робиш найкраще?
— Я вмію удавати птахів, — зважився Патрісіо.
Знову почулися оплески, і сеньйор Герберт звернувся до Юрби: «Отже, пані й панове, наш друг Патрісіо, котрий чудово удає птахів, імітуватиме голоси сорока восьми різних птахів і у такий спосіб розв’яже свою найбільшу проблему».
Юрба приголомшено замовкла, тим часом Патрісіо заходився імітувати голоси птахів. Він то насвистував, то пищав, удаючи відомих усім птахів, і зрештою, щоб досягти потрібної кількості, почав видавати такі звуки, яких ніхто ніколи не чув. Насамкінець сеньйор Герберт знову зажадав оплесків і вручив претендентові сорок вісім песо.
— А тепер підходьте по одному. Я пробуду тут цілу добу, щоб розв’язати ваші проблеми.
Від людей, які проходили повз його дім, старий Хакоб довідався про цю приголомшуючу подію. З кожною новою подробицею серце старого все збільшувалось і збільшувалось, поки він не відчув, що воно от-от розірветься.
— Що ви думаєте про цього грінго?