Дон Максімо Гомес знизав плечима:
— Мабуть, він філантроп.
— Якби я щось умів, то зараз же розв’язав би свою проблему. Це така дрібниця, якихось двадцять песо.
— Ви чудово граєте в шашки, — зауважив дон Максімо Гомес.
Старий Хакоб, здавалося, не звернув уваги на його слова. Та лишившись на самоті, загорнув шахівницю й коробку з шашками в газету і пішов, щоб кинути виклик сеньйору Герберту. Він чекав своєї черги до півночі. Однак сеньйор Герберт наказав віднести валізи і розпрощався з усіма до ранку.
Проте він не пішов спати. Натомість з’явився в крамниці Катаріно, разом із людьми, які несли його валізи; за ними сунула юрба зі своїми проблемами. Він розв’язував їх одну по одній, і кінець кінцем у крамниці лишилися тільки жінки й деякі чоловіки, чиї проблеми були вже розв’язані. В глибині зали, ліниво обмахуючись рекламною листівкою, сиділа самотня жінка.
— А в тебе яка проблема? — гукнув до неї сеньйор Герберт. Жінка перестала обмахуватися.
— Не вплутуйте мене в свої шахри-махри, містере, — крикнула та через усю залу. — В мене нема ніяких проблем, я шльондра і знаю свою справу!
Сеньйор Герберт знизав плечима. Він цмулив охолоджене пиво, а поряд — у чеканні нових проблем — стояли розкриті валізи. Сеньйор Герберт спітнів. Якась жінка залишила товариство, в якому сиділа, підійшла до його столика й заговорила пошепки. Її проблема полягала в п’ятистах песо.
— Скільки тобі платять? — запитав у неї сеньйор Герберт.
— П’ять.
— Отже, це сто чоловіків.
— Байдуже, — відказала жінка. — Якщо я матиму одразу стільки грошей, ці мужчини будуть останніми в моєму житті.
Сеньйор Герберт уважно подивився на неї. Вона була ще зовсім юна, тендітна, проте очі її виражали рішучість.
— Гаразд, — згодився сеньйор Герберт. — Іди до кімнати, а я відсилатиму їх до тебе, кожного з п’ятьма песо.
Він вийшов на вулицю і закалатав дзвіночком.
О сьомій годині ранку Тобіас побачив, що двері крамниці Катаріно розчинені навстіж. Все скінчилося. Тільки напівсонний, опухлий від пива сеньйор Герберт рахував мужчин, які заходили до молодиці. Тобіас теж переступив поріг тієї кімнати. Молодиця знала його і дуже здивувалася:
— І ти теж?
— Мені звеліли зайти, — мовив Тобіас. — Дали п’ять песо й сказали, щоб я поквапився.
Вона стягнула з ліжка вологе простирадло, дала один край Тобіасу. Простирадло було важке, мов полотнина. Вони викручували його, поки простирадло не стало легким, як раніше. Потім перекинули матрац, але піт промочив його наскрізь. Тобіас зробив усе якнайкраще. Перш ніж піти, поклав п’ять песо на купку купюр, що назбиралася біля ліжка.
— Присилай усіх, кого стрінеш, — кинув йому навздогін сеньйор Герберт, — можливо, ми впораємося до полудня.
Молодиця прочинила двері й попросила холодного пива. Кілька чоловіків чекали своєї черги.
— Скільки ще? — запитала вона.
— Шістдесят три, — відповів сеньйор Герберт.
Старий Хакоб цілий день не відходив од нього зі своєю шахівницею. Надвечір надійшла його черга, він виклав свою проблему, і сеньйор Герберт згодився. Просто посеред вулиці вони поставили великий стіл, а на нього — маленький столик і два стільці, і старий Хакоб зробив перший хід. Це була остання партія, в якій йому вдавалося обдумувати ходи. Він програв.
— Сорок песо і фора в дві шашки, — запропонував сеньйор Герберт.
І знову виграв. Його руки ледь торкалися шашок. Він грав наосліп, угадуючи позицію противника, і щоразу перемагав. Юрбі набридло дивитися на них. Коли старий Хакоб наважився визнати поразку, його борг становив п’ять тисяч сімсот сорок два песо і двадцять три сентаво.
Старий не знітився. Записав програш на клаптику паперу і сховав його в кишеню. Потім склав шахівницю, поклав до коробки шашки й знову загорнув їх у газету.
— Робіть зі мною, що хочете, — мовив він, — але залиште мені ці речі. Даю вам слово, що гратиму до кінця днів своїх, але зберу потрібні гроші.
Сеньйор Герберт поглянув на годинника.
— Щиро вам співчуваю. Термін платежу минає через двадцять хвилин. — Він зачекав, щоб упевнитися, що противник не може нічого запропонувати. — У вас нічого не залишилося?
— Нічого, крім честі.
— Я маю на увазі, — пояснив сеньйор Герберт, — щось таке, що змінює свій колір, якщо по ньому провести щіткою з фарбою.
— Мій дім, — відказав старий Хакоб таким тоном, наче відгадав загадку. — Він не вартий і мідяка, однак це все-таки дім.
Так сеньйор Герберт заволодів домом старого Хакоба. Він заволодів також домами і маєтністю інших невдах, які виявилися не на висоті; потім наказав, щоб протягом цілого тижня грала музика, влаштовувалися фейєрверки і виступали канатоходці, і сам порядкував на цьому святі.