— Він помер. — Це звучало як ствердження, а не запитання.
— Так, недавно, інакше я не зміг би піти до тебе.
— І, звичайно, похований, бо їм не спало б на думку взятися тепер за мене.
— І похований! — У голосі вескерянина вчувалося щось схоже на хвилювання, відгомін інтонацій померлого священика. — Він похований і воскресне на небесах. Так написано, отже, так і буде. Отець Марк буде дуже щасливий, що все так сталось. — Ітин видав звук, який нагадував людське схлипування.
Гарт важко побрів до дверей, раз по раз схиляючись на стіну, щоб не впасти.
— Ми правильно вчинили, чи не так? — спитав Ітин. Відповіді не було. — Він воскресне, Гарте, хіба він не воскресне?
Гарт уже стояв біля дверей, і у відблисках вогнів з яскраво освітленої церкви можна було розгледіти його подряпані скривавлені руки, що вчепилися в одвірок. Зовсім поряд з темряви випірнуло обличчя Ітина, і Гарт відчув, як ніжні руки з численними пальцями й гострими пазурами вчепились за його одежу.
— Він воскресне, адже так, Гарте?
— Ні, — промовив Гарт, — він лишиться там, де ви його загребли. Нічого не станеться, тому що він мертвий і лишиться мертвим.
Дощ струмував по хутру Ітина, а рот його був так роззявлений, що, здавалося, він кричить у ніч. Лише з великим зусиллям він зміг знову заговорити, вдавлюючи чужі йому думки в чужі слова.
— Виходить, нам нема спасіння? Ми не станемо безгрішні?
— Ви були безгрішні, — відповів Гарт, і в голосі його почулось чи то ридання, чи то сміх. — Неймовірно жахлива, брудна історія. Ви були безгрішні. А тепер ви…
— Убивці, — докінчив Ітин. Вода струмувала по його схиленій голові й спадала кудись у темряву.
Переклав з російської Леонід Василенко.
Кришталеві небеса (збірник). 1969. С. 27–53
Війна з роботами
Лише підлога у вагоні, який мчав монорельсом, трохи тремтіла. А що вагон не мав вікон і не було видно стін тунелю, руху зовсім не відчувалось. Пасажири в старанно випрасуваних мундирах, на яких сяяли гудзики й ордени, погойдувались у кріслах, поглинуті роздумами й неголосними роз мовами. Тисячі футів твердої гірської породи над їхніми головами захищали їх від війни. Зі швидкістю сто п’ятдесят миль на годину вагон віз генерала Піра з його штабом до бойового командного пункту.
Коли завищала застережна сирена, машиніст щосили натиснув на гальма і дав задній хід. Проте було надто пізно. На повній швидкості металева капсула врізалася в барикаду з каміння й багнюки, що перегородила тунель. Броньована обшивка пом’ялася і зіжмакалась, поки вагон остаточно зупинився. Світло згасло; в цілковитій тиші, що запала після пронизливого скреготу, чувся лише слабкий стогін.
Генерал Пір вибрався з крісла, потрусив головою, щоб у ній прояснилось, і дістав ліхтарика. Промінь ковзнув по вагону, запаливши лелітками порошинки, що кружеляли в повітрі, й вихопив з темряви бліді злякані обличчя штабістів.
— Прошу усний рапорт про втрати, — наказав генерал своєму ад’ютантові якнайгрубіше, щоб приховати тремтіння в голосі. Важко бути генералом у дев’ятнадцять років. Пір зробив над собою зусилля, щоб незворушно почекати, поки металевий робот-ад’ютант повільно рухався проходом.
Надійно закріплені крісла вселяли надію на незначні втрати. Поза останнім рядом крісел лежало каміння, що залетіло крізь розтрощений передок вагона. Машиніст, безперечно, загинув, і це було на краще. Адже позбавляло клопотів з військовим трибуналом.
— Один загинув, один пропав безвісти, одного поранено, наявна жива сила — сімнадцять чоловік. — Робот-ад’ютант відсалютував і застиг — увесь увага, — чекаючи нових наказів. Генерал Пір нервово покусав губи.
Пропав безвісти — машиніст. І, напевно, був мертвий. «Одним загиблим» був новий капітан зі служби перехоплення, який, на своє лихо, саме вихилився з крісла, коли сталася катастрофа. Спинка крісла переламала йому шию, і тепер його жахливо вивернута голова звисала. Стогнав той один поранений, якому пощастило більше за капітана. Генерал Пір ступив між крісел і спрямував світло ліхтарика на бліде, спітніле обличчя полковника Ціна.
— Моя рука, сер, — хапнув повітря полковник. — Я саме потягнувся, коли сталося зіткнення, рука сіпнулася назад і вдарилася об металевий край крісла. Мабуть, перелом. Як боляче…
— Досить, полковнику! — урвав його Пір, трохи підвищивши голос, бо полковницький переляк став передаватися і йому. В проході, за спиною Піра, почулися кроки його заступника, генерала Натії.