Колодец. Совершенно классическое место (то же, что и в начале фильма). Девушка-утка набирает воду. Мимо галопом конь несёт Михайлика. Заметив девушку, всадник притормаживает коня и, гарцуя, подъезжает поближе. Всё, как на картине художника Пимоненко, — сладко и неправдоподобно.
Михайлик: Чорнобрива, а що, напоїш коня?
Дівчина: Ач, який швидкий!
Михайлик: А чом би й ні? Ти чия?
Дівчина: А от, скоштуєш київ від батька, тоді побачиш.
Михайлик: Хотів би я побачить того, хто буде мене годувать киями.
Дівчина: Пусти, кому кажу!
Всё это говорится, как на надоевшей репетиции, — все роли уже давно выучены наизусть. Жесты скупы и стилизованы, как в корейской опере. Внезапно мимо наших героев с гиканьем, свистом и стрельбой проносятся всадники. Непонятно — кто, сколько и зачем. Выстрелом с Михайлика сбивают шапку. Михайлик молниеносно спрыгивает с коня и, прикрываясь ним, стреляет из пистолей. Чей-то конь скачет галопом, но уже без всадника. Чей-то труп валится в огород, только лишь подсолнухи колышутся и торчат из-за тына жёлтые сапоги.
Михайлик: (начебто нічого не сталося) А як сьогодні прийду в садок до тебе?
Дівчина: А чого тобі туди ходить? Гарбузів не бачив?
Михайлик уже на коне. С побеждающей уверенностью смотрит сверху на девушку. Заискивать — не в его характере.
Михайлик: А ось і побачимо, які в тебе гарбузи!
Свистнул, конь на дыбы взвился, удар нагайкой, — и пропал в столбе пыли, издавая дикие запорожские крики.
Левада во владениях пана Бардецкого. На турецких коврах в позах казака Мамая из известной картины и со всей полагающейся атрибутикой (конь, седло, ружьё и т. д.) сидят: отец Михайлика (Киндрат Омельянович) и пан Бардецкий. Они любуются лошадьми, которые прогуливают перед ними молодые хлопцы, треплют за ушами породистых собак, выпивают и закусывают. На лицах пирующих — неимоверный кайф.
Пан Бардецький: Дивуюся вам, пане полковнику, мати такі ліси і поля і не тримати собак. А хочете, я вам продам своїх?
Полковник: Краще ви, пане, купіть у мене кабанів. Таких гарних ви ніде не купите. А які розумні! Коли я п’яний додому йду, то вони вже про то за кілометр знають.
Пан Бардецький: На яку холєру, пане, мені їх розум? Хіба дурного кабана та вже й не можна їсти?
Полковник: З іншого боку, пане, розумні кабани — то біда. Бо вони як люди. Я, коли їх колють, навіть не дивлюся. А піду собі в садок, щоб і не чути.
Полковник всматривается вдаль.
Полковник: Ану, пане, у вас очі молодші, то подивіться, кого там чорти несуть?
Пан Бардецький: Якісь там хлопці… Хіба що не наші, пане полковнику.
На ближайшем холме возникает нечто вроде орды. Через мгновение с гиканьем, свистом и стрельбой орда исчезает. С горы, прямо под ноги полковнику, катится какой-то свёрток. По ходу движения тряпица разматывается, и перед удивлёнными взорами собеседников предстаёт голова в мусульманской чалме, с приятно оскаленными зубами.
Полковник: Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото, іще когось чорт несе!
Прямо на кайфующих приятелей галопом несётся Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.
Михайлик: Здрастуйте, батьку!
Полковник: І ти здоров будь, синку! З якими новинами, добрими чи злими?
Михайлик: Є і добрі, і погані.
Полковник: Ну, тоді починай з добрих.
Михайлик: Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як-то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків — то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.
Михайлик с поклоном подаёт отцу драгоценную турецкую саблю.
Полковник: (оглядає клеймо) Це — діло… Справжня „гурда“… (До пана Бардецького) — Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.
Пан Бардецький: То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.
Полковник: Ну, то хай йому біс. Краще вип’ємо.
Бьёт в ладони. Челядь обносит всех горилкой.
Полковник: (до Михайлика) Тепер погане кажи.
Михайлик: Мати з глузду з’їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір’ї відьми завелись. Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.
Полковник: Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів коштували! А матері хіба — шептуху покликати?
Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплёвывает.
Полковник: Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?
Михайлик: Возами, батьку.
Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.
Михайлик: Батьку, та ви ж вже й не молоді.
Полковник: Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!
Пан Бардецький: А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…
Полковник: (він вже на коні) Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.
Михайлик: (підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову) Ви краще, шановний пане, оце на палю вчипіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.
С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного, грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.
Пан Бардецький: Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.
Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во всё парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.
Пріська: От ми, діду і діждались свого.
Микола Гнатович: Тепер і помирати не шкода.
Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.
Пріська: Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.
Микола Гнатович: Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.
Пріська: Якого Михайлика?
Микола Гнатович: А — Косомизденка.
Пріська: Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!