— Та богу дякувати, Анно. Але, як хлопці порозходяться з дому, хто буде тобі коло коня ходити, небого? Кінь… сказав би хто, німий, а який він розум має! Ти знаєш, Анно, що кінь не хоче слухати жіночого голосу. І що воно таке? Як тільки почує, що жінка біля нього, то затнеться тобі, як віслюк, і хоч забий… Я чув, як ти цмокала на коня, коли ті дуби везла… Мой, та якби так газда прицмокував до них!
— Е, що ти мені про коней! В мене нема вже коня, Іване. Відвела я свою кобилу в колгосп. Нащо мені клопоту? Як треба воза, то й так дадуть. Оце скоро будемо в колгоспі машину купувати. На неї вже не треба буде цмокати…
Ти чуєш, Іване? Візника їй не треба, бо вона збирається машиною їздити! Чого ще вичікуєш, дурний? Бери свій капелюх та й кланяйся низько… Ба, коли тобі не хочеться іти з цієї хати…
Приємно, що, Іванку? Приємно, як у хаті пахне жіночим духом, а на столі скатертина біла, а у вікні… шибки цілі. Дивись, мой, та вона ще навіть не стара! Може, тільки обличчя видовжилось трішки. Що ж ти вп'ялив очі в жіночі рукави? Кажеш, в'ються над горшками, як білі птахи. Та чи годиться порівнювати бабський рукав до небесного птаха? Ти вже щось ніби голову починаєш втрачати, уважай! Але з котрого кінця, з котрого боку ти підійдеш до неї? Ану-ко, ще з цього…
— Думаю, Анно, що хоч ти не даєш пізнати по собі, але самій тобі таки мусить бути тяжко, небого… Я вже не говорю про інше… але, скажімо, треба тобі в район піти, ну, чи до фінвідділу, чи то до соцзабезу… я ніби так… для прикладу… то ані порадитись з ким, ані заручитись ким… Все ж таки, скажімо, що бабська кучма, то не чоловіча голова.
— Е, не такий страшний вовк, Іване, як його малюють… Знаємо вже тепер і ми, жінки, де двері відчиняються. О, потрібно було нам наряду, потрапили і до директора ліспромгоспу, аж любо!
Ну що ж, Іване? Хіба підемо? Не потрібно їй секретаря, бачиш. Ні секретаря, ні опікуна для дітей, ні візника для коня…
Слухай, Іване, а може, їй чоловіка потрібно, а ти не спитав?
— Зайшов би я до тебе колись, якби… ти мала час для мене, Анно.
— При неділі, Іванку, тільки при неділі, якщо… на курси рахівників не поїду. Приїздив оце до нас недавно аж з Золочева і говорив, що нібито мене та ще когось із села будуть на курси рахівників забирати.
Добалакався, що? Хотів знати, чи їй чоловік потрібний, і тепер уже знаєш? Чого ще вичікуєш? Он у куті твій капелюх, а перед носом двері…
— Піду вже, Анно, залишив дома кури незачинені, а знаєш, попід лісом усяке може трапитися чоловікові…
І ти аж віддих затамував у собі, так наслуховуєш… Ану, може, вона скаже залишитись? Може, не пустить проти ночі? Може, висміє тебе разом з твоїми курками і допіру від неї дізнаєшся, що світ на курках не стоїть? Може… скаже тобі, що вже раз пустила тебе під ніч у заметіль і… до сьогодні кається?
Ні, Іване, ні! Дарма тішити себе смішними надіями. Це ти хвилюєшся, як плесо води під вітер, а вона — глянь — яка спокійна!
— Ну, то бувай здоров, Іване…
Та чекай, чоловіче, не квапся, он вона виходить за тобою, ніби дівка за парубком… Це тобі нічого не нагадує, Іване?
— А ти, Іванку, трохи частіше заходь у село, бо геть-чисто здичієш отам, під лісом, і залишишся позаду від усіх людей…
І тільки всього? Тільки це вона мала тобі сказати? І варто було задля цього аж до воріт проводити?
— А хата моя при дорозі… Зайдеш води напитися — не боронитиму…
Мой, а ти чого так зрадів, як циган під сонцем? Куди ти так рвешся? Чого квапишся, дурню? Курей твоїх і так тобі ніхто не рушить, — ти сам половину побив, а ніч все одно пропала. Не дадуть тобі спокою думки цієї ночі, Іване. Ой, бігме, не дадуть… Мусиш подумати, що воно — цей колгосп у селі, коли вже і вдова Анна отаке тобі чеше. Хе!..
1950
ЛЮБОВ
— Мамо!
— А що таке?
— У вербах хтось є…
— Та хай собі буде. Цить! Не бачиш, що діється?
— Мамо, там хтось стогне…
Марія не озивається. Ох чи один у цю хвилину стогне! Фронт ламається, ворог наступає, вночі ясно, як удень, день обертається на чорну ніч від куль і вибухів. І Іван десь… Син коханий, господар молоденький, між тими, що грудьми стали за матір Вітчизну.
Старий вчора відступив з нашими останніми частинами. Так порадив йому Сергій Степанович, секретар райкому. Головою ж сільради був. Першим агітатором за колгосп. І… кандидатом партії! Аякже ж!
Три дні й три ночі не пускали наші прикордонники ворога рідну землю, стримували його, щоб дати час людям в тилу евакуюватись. А Сергій Степанович сказав у ту останню хвилину: «Не прощаюся назавжди, а кажу «до побачення». Напевно, напевно ще побачимося з вами, дорогий Сергію Степановичу! Не може такого бути, щоб кривда перемогла правду».