— Ну, які? — ледве стримує усмішку Василь Уланов. — Які ще там звичаї, що так різнять українців від росіян?
— Та хіба мало їх? У вас варять щі, а в нас борщ…
— А далі?
— Далі… у вас хати рублені, а в нас білені знадвору і зсередини…
— І ще що? — Гримаса перекосила обличчя Васі.
— У вас по тому, як закутують хустини, не пізнати, дівчина то чи молодиця… Бачила я на знімках. А в нас є різниця… У нас дівчата зав'язують хустину вище вух з вузлом на самій потилиці…
— І вже все?
— Та, певно, ще не все, але більш мені якось на думку не спадає.
— Тьотю, — каже Вася, а лице в нього таке нещасливе, що аж жаль бере дивитися, — тьотю, що з вами? Ви бачите дрібне, таке мале, що про нього й згадувати смішно. Якісь борщі та щі… А те, що тут справжня любов… А те, що ви, українці, і ми, значить, росіяни, віти одного кореня, що мови наші схожі як сестри, що історія наша… ех! Ви побачили, що в нас хати рублені, а у вас білені, а те, що росіянин з українцем завжди пліч-о-пліч обороняли нашу землю від загарбників, цього ви не побачили? Та ви, — спересердя йому аж очі вологістю зайшли, — ви, матінко, навіть саму себе не побачили! Хіба ви в найлютішу для мене годину не прийняли мене, як рідного?
— Еге ж, прийняла на свою біду…
— То через які там щі та борщі, — сподобалася, видно, Уланову ця гра слів, — мали б ми з Парасею собі життя калічити? Та в нашому Радянському Союзі багатомільйонні народи живуть дружно, як рідні брати, а ми в сім'ї не поладили б між собою?
Тут уже Марія не витримала і засміялася. Вона при знається, еге ж, признається, що хотіла його трохи засмутити:
— Треба ж було чимось помститися за обман чи не треба? А щодо згоди, то правду кажеш: відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець з росіянином полагодити не могли! Але де ж ділася наша наречена? Піди-но, Васильку, та гукни її, бо десь ще заблукає дівча поміж вербами…
1953
ІЗ ЗАПИСНОЇ КНИЖКИ ДМИТРА ПІДЛІСНОГО
28 травня
Грицько дурень.
1 липня
Ходили в ліс по гриби. Валька назбирала поганок. Хлопці дражнили її і прозивали Валька-поганка. Вона ганялася за ними з кропивою. Грицько знову хизував. Ніби він бачив справжню бомбу. Ніякої бомби в лісі не було. Це він просто — хвалько нещасний. Я йому сказав, що як не перестане видумувати, то буде битий.
5 липня
Хтось наябедив моїй мамі. Буцім збираюся бити Грицька. Мама відразу взяла і зчинила лемент. (Коби вже тато скоріше повертався з війни). «Не смій його чіпати, — так кричала, аж жили їй набрякли на шиї. — Не смій! Він сирота безталанний!»
— А як сирота, то хвастатися можна? Так?
— Не смій нікого бити, — а сама так і вимахує мені кулаком під носом. — Досить фашисти людей мучили… Не смій!
От мама. Та хіба можна бути хлопцем і ні з ким ніколи в бійку не встрявати?
8 липня
Хлопці тепер стали дражнити Грицька: «Сирота, сирота, а рот, як ворота». А дурень знову вихвалявся. Прийшов на вигін. Весь у пилюці і чванився, ніби їхав на танкові. Все це брехня. А Грицько таки дурень. «Сирота, а рот, як ворота».
— Ти чого знову хвастатися став? — спитав я, щоб хлопці чули. (Валька-поганка теж була там).
— Бо я таки їхав на танкові.
— Неправда. Кажи, — говорю йому, — «я брешу», а то дістанеш позавуш. — А він ще й гороїжиться.
— А чого це я маю наговорювати на себе? Я таки їхав на танкові.
Я розмахнувся (страшенно не люблю, як хтось бреше у живі очі) і…
Грицько був би дістав своє, якби дядько Данило не сіпнув мене за вухо:
— То твій батько на фронтах, можна сказати, кров проливає, а ти тут хуліганиш? Ану, марш до хати, допоможи матері дров наколоти!
А у мене вухо не дуже-то боліло. Зате дядько Данило зовсім політично неграмотний. Навіть не знає, що війна закінчилася ще дев'ятого травня. Як повернеться мій батько, то спитає дядька, яким правом він чужого сина та за вухо тягав. А їхньої корови не буду пасти більше. Хай пильнує її «сирота».
22 липня
Грицько став оминати мене на вулиці. А я й радий. Хвастався перед Валькою, що дістав листа від танкіста. Все це неправда. Колись тут я його перший зачепив:
— Ану-ко, покажи свою пошту?
— А мені не хочеться тобі показувати.
— Бо не маєш що…
— А маю…
— Ага, якби мав, то давно похвалився б! Такий чванько, як ти… хіба втерпів би?
— А от втерплю.
— А я не вірю.
— А мені що? То не вір. А танкіст пише, що колись заїде в наше село. Тоді забере мене на танку у Львів.