8 листопада
Коли заїхала під клуб «Побєда», ми думали, що приїхали в село артисти. А то були не артисти, а просто дядьки, що мали промови говорити. Я забув ще сказати, що в нашому селі було відкриття великого клубу.
Отож один з-поміж дядьків, що приїхали, почав говорити. Та ну його! Достеменно говорив все, що я і без нього знаю: як за селом об'явилася нафта, як стали будувати вишки, як в селі був малий клуб, як стали будувати новий. Страшенно нудно було слухати. Потім був концерт. Приїхала до нас самодіяльність аж з трьох сіл.
Наш тато сидів в другому ряді, поруч з бурильним майстром. Не повинен був тато там сидіти. У бурильного майстра Золота Зірка на чорному піджаку, а у нашого тата дві палочки від медалей.
Мені знову стало так боляче, так соромно за тата, що я мало що пам'ятаю з концерту.
Дома я сказав про це (хоч і зразу пожалів) мамі. Але мама жіночого роду і тому мене ніколи не розуміє.
— Ах ти, лобуряко, — це ніби жартома, але таки добре змісила мені спину кулаками, — чого тобі ще забажалося? Героя подавай йому! Ти що, — взяла мене за підборіддя і круто повернула до себе, — волів би посмертного Героя і пенсію по ньому?
Я понурив голову, щоб мама часом не вичитала мені з очей, що я думаю. Так, я мовчав. Затиснув кулаки, зціпив зуби і мовчав. Але страшна думка, ніби мене хто голкою вколов, промайнула мені крізь голову. Хай би посмертний — аби тільки Герой.
Потім, вночі, я не міг заснути й тихенько плакав у подушку. Так мене совість мучила за ту погану думку. А коли батько захропів у своїй кімнаті, я зліз з ліжка, навшпиньках пішов туди і поцілував тата в руку. Він спав і нічого не чув.
Далі листопад.
Я дуже люблю нашого тата. Один хлопець з Деренівки дістав мені трохи сідолю. Такого плину, що ним чистять офіцери свої зірки на погонах. Я так ним вичищу татові медалі, що блищатимуть, як щире золото. Відмовляюся від пенсії (її так всю забрала б мама) посмертного Героя.
Сьогодні я сказав Грицькові на англійській:
— Хочеш, будемо мого тата звати «наш тато».
Я думав, що він дуже зрадіє, і зачне дякувати мені. А він. — ні. Лише засміявся тихенько:
— От новину сказав. Та я давно так зву нашого тата. Не віриш, спитай у хлопців.
Грицько молодець. Він сам не знає, який з нього молодець.
Багато днів пропущено.
25 листопада
Це була середа, і почав падати перший сніг. І не сніг, а білі крупинки. Ідемо ми з Грицьком із школи (не знаю, чи я писав вже, що Грицько живе тепер у нас), а він каже:
— Дивись, дорогою щойно проїхала легкова машина.
Ми за слідом, а біля наших воріт стоїть сива «Побєда».
— Це, напевно, мій танкіст приїхав до мене, — відразу зрадів Грицько. Забув, що сам видумав того танкіста, чи що?
Я зразу метнувся у велику кімнату, а мама — гов! — загородила собою дорогу й не пускає:
— Нічого тобі туди йти. До батька люди приїхали. Іди на кухню! Там в духовці маєте обід для двох.
Грицько послухався, бо ж він все-таки не дома. А я — ні. Мені дуже хотілося знати, що то за люди до батька приїхали і чого їм треба від нього. Я приклав вухо до дверей, але тут якраз надійшла мама з пивниці[19] з моченими яблуками. (А ще казала, мочених яблук не будемо починати до Нового року!)
— Ти чого тут стримиш? Пішов на кухню…
Я ще опирався, але мама поставила миску з яблуками на підвіконня, і… я втік. Але не на кухню, а надвір. Там виліз на піддашшя курника і звідти заглядав у вікна кімнати. Нічого не чув, але бачив, як за столом їли і частувалися. Лише не знаю, горілкою чи нашим виноградним вином. Хоч мама і казала, що те вино має рік відстоюватися. Потім Грицько відшукав мене і приніс кусок м'яса з хлібом.
А коли дядьки почали прощатися і цілуватися з татом, я зіскочив зі стрішка. І знову опинився у сінях.
Мама проводжала дядьків поза поріг і витирала очі фартушком. Я злякався. Яку це недобру вість принесли дядьки нашому татові? Але зараз же перестав журитися, бо батько був дуже веселий.
— Мамо, що сталося? — забіг я боком дорогу мамі.
— Іди… іди… Чого ти знову тут?
— Мамо, а чого це ви плачете, а тато веселі? Що сталося?
— Дай мені спокій, дитино! Що сталося?! Справедливість перемогла… от що сталося, — і знову у сльози.
Бачу, що з мамою не договоришся. Як виросту, то ніколи не буду женитися.
Став я прислухатися, про що саме говорять дядьки з татом. А вони, мабуть, вже трохи випивши, тож і не говорять багато, а тільки стискають батькові руки, то поплескують по плечі.