— Дай боже, жартувати, аби не хорувати, — потягнувся Марко до Галини цокатись, але та відвела свою чарку.
— Я не говорю на вітер, Марку.
Щойно тепер зауважили сусіди, що — брови в Галини зрослі на переніссі.
— Як? То… то… пра-пра… правда? — заїкається Юрко.
— Спитайте Василя.
У Мартинім серці ледве дише надія, що Василь заперечить.
— Правда, — відповідає сумирно Василь. Піт котиться йому по лиці і скапує в тарілку, над якою нахилена його голова. Сусідам видиться, що бідний Василь встромив би голову не тільки в тарілку, а занурив би її в бочку з дощівкою, аби не чути цих розмов.
— Я перепрошую, — заїкається ще дужче Юрко, але він хоче ще раз достеменно почути, чи то правда, що Василь «бабин» купив хату Ізидора?
— Правда, — з притиском повторює Галина.
— Хоч, може, то й правда, але тут щось не так.
— Що ви цим хочете сказати, Юрку?
Юрко не вміє пояснити, що він «тим хоче сказати», він тільки твердо знає, що тут «щось не так».
— Я бачив смерть, але я не бачив ще такого, щоб хтось комусь задармо дарував маєток.
— Маєте рацію, Юрку, але я не дала Василеві хати «задармо». Він заплатив мені гроші.
— А звідки Василь взяв гроші? Звідки, Василю, кажи при сусідах, мав ти такі гроші, що аж хату купити?
Замість Василя відповіла Галина:
— Я кажу, що заробив у мене…
— То виходить, що він заплатив вам, Галино, вашими грішми? Чи як?
— Не моїми, а своїми, заробленими.
Марті почало трястись підборіддя. Їй, такій завжди балакучій і співучій, важко в цій хвилині говорити, але як не розкриє свого серця, то буде ще важче.
— Я хочу сказати… я знаю лише одно… я знаю, що якби покійний робив тестамент[21], то хтось інший дістав би цю хату, і тому маю такий жаль.
— Мовчи, Марто, не виставляй себе на посміховище, — шепче їй до вуха Марчиха, підшморгуючи голосно носом, аби приглушити власні слова. — Буде з тебе, що голосила за ним, як за рідним чоловіком.
— Чекайте, люди, бо ми тут говоримо про все, а тільки не про найважливіше: за скільки пішла хата з пасікою, а чи, може, без?
— З пасікою.
— Отже, за скільки?
— За три з половиною тисячі.
— Цс-с-с…
Газди не дивуються ціні, бо ціна нормальна, але сумі, яку виклав Василь.
— І Василь усього за півтора року заробив такі гроші? То скільки ж він діставав на день, прошу я вас?
— Можна порахувати, — твердо, як на суді, відповідає Галина.
— І таку суму Василь поклав перед нотаріусом?
— А нотаріуса не обходять гроші сторін. Основне, щоб одна сторона підписом ствердила, що дала гроші, а друга — що отримала.
«Держоплата», кругла печатка і — бувайте здорові.
Ще одно хотіли б знати сусіди: а що вимовила собі Галина?
Нічого. Адже тут не йшлося про якусь користь, а про гонор!
Марта знову, не знати якої мами, схлипує…
— А як Василь приведе собі жінку і вона буде збиткуватися над вами, Галино?
— Наді мною збиткуватись? Наді мною? А якби щось і не по-моєму, то я лахи під пахи і гайда ля каса у Молдавію!
Юрко весь час виписував цифри на коліні під столом. Врешті, видно, не зміг дати собі з ними ради, бо зім'яв серветку і кинув під стіл. Його не перестає мучити одне й те саме: ніхто ніколи не повірить, що Василь заробив таку суму, от що він хотів сказати.
Це вже нарешті роззлостило Галину.
— А якби я й без грошей «продала» хату Василеві, то що кому до того? В мене гонор більше вартий, ніж якісь там три з половиною тисячі!
Сусіди не зовсім згідні з Галиною в цім пункті.
— Слухайте, Галино, що значить тепер, по війні, гонор людини? Трапилося, що через процеси за «образу гонору» люди позбувались останнього клаптика землі, але це було давно, коли народ ще темним був. А тепер, коли світ пережив страхіття війни й голоду, коли народ переконався, що руки, ноги, очі — то скарби, яким рівні немає, то, правду сказати, отой стародавній гонор таки чисто знецінився.
— Народ тепер навчився, — то вже веде Юрко, — ширше, глибше розуміти і відчувати громадську честь. Тепер, коли хочете знати, сусідко, має значення честь села, честь школи, честь військової частини, в якій служиш, честь футбольної команди зі значком СРСР, честь установи, в якій працюєш, честь вітчизняної космонавтики… Тому гонор одної людини, не гнівайтесь, Галино, як та приватна власність: може бути, а може й без неї обійтись.
— Та що ви говорите, Юрку? Звідки візметься той загальний, збірний «гонор», коли люди, колектив, громада не матимуть особистого гонору? Як ви собі гадаєте — з поганих деталей скласти машину?