— Мене не любити, перш за все, — поганий смак, — сказала жінка, яку зрадив чоловік. — Чого це мені падати в розпач від того, що в «когось» там погані смаки?
— Чого ти плачеш, дитино?
— Ой, мамо! Ми розробляли з учителем «Патетичну сонату» Бетховена, а потім він сам заграв її. Ух, як страшно стало, мамо! Розумієш… громи і блискавки наполохали табун коней, що паслися на галявині… Коні з відчаю почали стрибати з високого берега просто у пінистий водопад… Громи виривали, ти чуєш, мамо, дуби з корінням… А дерева, як смолоскипи, неслися із свистом у повітрі… І раптом десь почувся плач дитини, і хтось, — хто міг то бути, мамо? — хтось заграв на сопілці… Ух, як страшно було, мамо!
— І тому ти плачеш, доню?
— Не тому, мамочко, не тому… Я оце пробувала заграти сама. І… Ти чуєш мене, мамо?.. Зникли кудись коні… пропав водопад… не стало того, хто грав на сопілці, тільки вітер колише житом і ледве чутно квилить немовля…
— Це зрозуміло, — серйозно відповіла мати, — заки ти прийшла з музичного училища додому, буря стихла.
Найвищим авторитетом для своїх дітей стаємо тоді, коли їм треба нашими вадами прикрити свої помилки.
— Ніколи не тиняйся темними завулками, — повчала мати доню на зорі її дівування.
Наука матері згодилася і ген-ген пізніше. Йшлося не тільки про дівочу честь.
— Скільки разів ти мене не послухало, завжди впадало в халепу, з якої я мусив пізніше витягувати тебе, — журив своє серце, а про себе думав: «А скільки разів я не йшов за твоїм покликом, завжди гірко розкаювався».
Невірно, що любов залишається сліпою до кінця днів своїх. Вона згодом прозріває, хоч стопроцентного зору, як правило, не відзискує ніколи.
Для успіху у мистецтві мало самої «божої іскри». Потрібна ще й «щаслива зірка».
Спогади — дірявий місток між минулим і сучасним.
Типове розходження теорії з практикою: теоретично можна й учневі директора покритикувати, а мені — мого начальника.
Одним з яскравих проявів міщанського світогляду є панічний страх перед так званими «міщанськими смаками».
Як ми можемо бути щирими з іншими, коли часто-густо нам не вистачає відваги на щирість із собою?
Правда завжди перемагає. Інша річ, що деколи перемога може прийти з фатальним запізненням.
В юності повірила поетам, що не можна любити не поважаючи. Коли дійшла своїх літ, зрозуміла, що можна любити — й не поважати, поважати — й не любити.
Старий черевик не тисне й не муляє, але що з того, коли вже нікудишній?
— Я закоханий в народну пісню, а от ту, що починається із слів «дівчино-рибчино», — терпіти не можу.
— А то чому?
— Та тому, що у риби холодна кров.
— Що за конфуз, — шепнула Ромашка своїй подрузі, — всі наші прийшли на бал весни в однакових платтях!
Коли діти обзивають нас відсталими і консервативними, потішимося тим, що наші внуки відомстять їм за нас.
Змагання у винахідливості між медициною і військовою технікою відбирає в пересічної людини повагу до вчених XX віку.
Щоб запалити любов до всесвіту, іноді вистачає маленької іскорки: одного лукавого погляду з-під примружених вій.
У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду ще коли ними ходити?) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.
У моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях.
Але ви цього не бачите…
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову.
У моїй стороні… але ви цього не чуєте.
У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні…
Ім'я моїй батьківщині — Буковина.