Конвалії — застиглі сльози Молочного Шляху.
Деякі наші драматурги досягли вже вершини комуністичної свідомості у… власних п'єсах. Побажаємо їм такого ж успіху і в особистому житті.
Для авторитету замало високого стільця. Треба ще й вміти триматися на ньому, аби не похитнутись.
Навіть самого себе любити надміру — шкідливо для здоров'я.
— Ми домовлялися, що ви здасте у видавництво десять своїх оповідань, а ви принесли п'ятнадцять.
— Пробачте, товаришу редактор, але я врахував і процент відходів при шліфуванні.
— Я знаю тільки те, — відповіла двірничка на запитання, які, на її думку, показники росту добробуту у мешканців будинку, — що після війни кожний лише думав, де б притулити сарайчик для свині, а тепер, дивись, тільки й мізкують, де б викрутити місце під гараж…
Не маю довір'я до людей, які і вдень не відслонюють вікон.
Коли він міг зрадити мене з тобою, то чому ти думаєш, що він не може зрадити тебе з іншою?
Брак часу чи, може, брак вміння організувати його?
У великому місті не давав йому спати гуркіт міського транспорту. Поїхав на село — не міг заснути від тиші.
Коли будемо всіх повчати, то нам не лишиться часу на самоосвіту.
Одного разу ворона побачила на бездоганно чорному костюмі свого чоловіка біле пір'ячко. Вона влаштувала йому, як це можна було сподіватися, бурхливу сцену ревнощів. З того часу на бездоганно чорному костюмі ворона не було й сліду чужого пір'ячка. Перед тим, як з'явитися в родинному гнізді, він старанно обтрушував свій костюм.
— Цікаво, куди дівається розум начальника, якого зняли з роботи?
— А він нікуди не дівається. Його зберігають у сейфі установи для наступного начальника.
«Давайте нові форми в літературі!» Чудово. Ми, літератори, готові. Але де ж ті нові редактори, щоб взялися надрукувати наші новаторські твори?
— Що поробляє мила Марія Іванівна?
— Старіє.
— А як мається шановний Іван Іванович?
— Молодіє.
— Слухайте, чи не тому вона старіє, що він молодіє?
Щонайменше п'ятдесят процентів неполадків у нашому житті від того, що ми не усвідомили собі: з цим можна… не миритися.
Який може бути спокій на землі, коли вона вічно крутиться?
— Рідня добра здалеку, сусіди — коли не мають звички позичати, — сказав старий холостяк.
— Я ніколи не покинув би рідної землі, бо вмер би від туги за нею, — розцвірінькався Горобець.
— Ах, мовчіть краще, — обірвала його Ластівка. — Звідки вам знати, що таке туга за рідною землею, коли ви ніколи не покидали її?
Вимагати вдячності за свою любов — все одно, що вимагати плати за прослуханий концерт.
Найдошкульнішою формою грубості є все ж таки її… витончена форма.
— Найважливіше у нашому фаху, — сказав кравецький майстер, — завоювати довір'я у клієнта, а потім… тактовно надуживати ним.
— Слухайте, — вигукнув новоспечений одружений, — таж цю «філософію» можна прекрасно застосувати і до інституції подружньої вірності!
Підлабузництво — банан у лушпинні, комплімент — це той же банан, але обібраний та ще й ванільним цукром потрушений.
— Я знаю реакцію, — сказав один, — завдяки якій солод перетворюється у гірку, наче полин, речовину, — коли «гріх» за відповідної обробки стає «каяттям».
— Не вірте кожним сльозам, — сказала Цибуля.
«Гарна думка в незугарній одежині слова подібна до красуні в лахмітті», — написав початківець.
Рецензент зробив помітку на рукописові: «Порівняння невдале, бо з красуні лахміття можна зняти і вона буде ще краща».
Якщо геніальність — це два проценти вміння, а дев'яносто вісім потіння, то що тоді думати про навантаженого віслюка?