Пілати від літератури, не давши і слова сказати на своє виправдання, видали б вирок розіп'яти їх на хресті, а фарисеї, любуючись їхніми муками, говорили б до юрби:
— Ось вам заслужена покута за гріхи тієї, що їх породила! О, була то велика грішниця, люди! Вдаючи з себе людину твердих моральних принципів і осуджуючи інших (о людське лукавство, де твоя межа?), вона вела подвійне життя, про що і засвідчують ось розіп'яті перед вами на хресті листи її кохання.
А юрба, от як юрба, вона вічно спішить, їй завжди ніколи, навіть не завдала б собі клопоту розібратися хоч побіжно в тому, що почула, і понесла б хулу далі…
І тому я вирішила, коли почую, що наближаюся до неминучого кінця своєї дороги, спалити Твої листи.
Їх не так вже й багато, і такі вони скромні, що, напевно, й не посміють запротестувати проти такого виду смерті. Вони, зрештою, досить розсудливі і знають, що все, що народжується, мусить скоріше чи пізніше померти.
Але — як Ти даси собі раду з моїми листами?
Їх, по-перше, значно більше (враховуймо сюди й оті невислані) — це вже одно очко на їх користь. Потім не забувай, що вони вийшли, як Твої, не з-під руки аматора. І вони — на нашу з Тобою біду — розуміють свою літературну перевагу над Твоїми. Думаю, що саме ця свідомість у великій мірі позбавляє їх звичайної скромності.
І тому, скажу Тобі, я не зовсім певна, чи їм не забагнеться продовжувати жити по моїй смерті.
Я Тобі кажу, зважай, щоб Ти ще не мав колись клопоту з ними. Можливо, теж, що по нашій смерті вони захочуть вступити у бій з фарисеями так, ніби нам від цього буде легше у гробі лежати…
Проте коли вникнути у справу по суті, то, власне кажучи, вся правда на їхньому боці.
П'ятнадцять, рівно по п'ятнадцять (а мені донедавна здавалось, Ти на рік старший від мене) зелених років і одне зелене літо у буковинському селі — і все.
І — все.
Ні, не все. Є ще шкатулка спогадів, яку я вже сорок п'ять років зберігаю з такою ревністю, як фотографію матері. Інколи, залишаючись сама з собою, виймаю шкатулку із сховку, відчиняю і щораз наново дивуюсь, що спогади в ній ані крапельки не втратили своєї росяної свіжості.
…А я буду мандрівником! Побачиш! Ось закінчу гімназію і виберуся в світ за очі.
Я подумала з болем: мене мама не пустить у світ.
— Сам, без нікого підеш?
— Сам. А що?
— Нічого… Хотіла спитати… а не буде тобі страшно самому?
— Пхі!
— І довго будеш мандрувати світами?
— Доки не поверну на те місце, звідки вийшов. Адже ти знаєш — земля кругла.
Я знала: земля не тільки кругла, але й дуже велика.
— Це, напевно… триватиме багато років?
— Напевно…
Я душилася від сліз. Нарешті ти помітив мою муку. Взяв своїм гарним жестом мене за підборіддя і сказав очі до очей:
— Але я вернуся на те саме місце, звідки вийшов. Адже земля кругла, правда? Коли я вирушу з Веренчанки, то буду мандрувати… мандрувати… мандрувати… І знову вернуся до нашого села, на те самісіньке місце, звідки вийшов. Тільки ти чекай мене. Але направду чекай.
Які можу мати сьогодні претензії до Тебе, мій друже, коли я покинула наше село раніше, ніж Ти вирушив у дорогу навколо світу?
Може, коли б чекала на тому самому місці…
Та що про це тепер говорити, коли ми з Тобою переступаємо межу пересічного віку нашої доби, а мої діти самі вже мають дітей…
А проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть.
І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу.
Наші передостанні листи розминулися в дорозі. Варто було побачити, як вони розкланювались взаємно, перелітаючи океан.
Будь мені. Д.
Кладіть на могили квіти, а не свої надії…
В осуді молодих не забувайте покласти на свідка свою власну юність.
Завжди мені дуже прикро, коли помилково гавкну на свого.
Всюди потрібні… симпатичні люди.
Тисячі речей потрібні здоровій людині і тільки здоров'я — хворій.
Піт, море і сльози — солоні. Моє наплакане кохання до тебе — теж.
Здоров'я моїх очей задороге, щоб втратити його на погані книги.