Я втомилася безустанними сподіваннями. Уявляю собі, яка це мука була б — безустанна безнадійність!
Я тебе лише тому люблю, що ти любиш мене. Це тебе влаштовує? Дивуюся.
Люди на старість стають егоїстами? Слухайте, це ж закономірно: хто ще любить їх, крім них самих?
Ти — один. Тебе — одного. Тобі — одному. Тобою — одним. На порозі шістдесяти це звучить гордо.
«Такого ще не було!» Правильно, але на поворотах історії мусить колись бути той перший крок і той перший сміливий, що вчинить його.
Не вагайтеся розбудити людину серед ночі, коли несете їй добру вістку. З поганою почекайте до ранку — і то після сніданку.
Замало любити. Треба ще вміти доставити любов на адресу.
Чесність — це вклад, при якому відсотки набагато переростають капітал.
Я змінив вулицю, на якій жив. Змінив роботу. Змінив докорінно свій спосіб життя. Змінив — о, кари, кари мені! — жінку і однаково далі не можу звільнитись від того скучного, пристаркуватого типа у дзеркалі.
«Я не цікавлюся тобою, — обрушилась Молодість на Старість. — Чого ж ти вічно тичеш свого носа у мої справи?»
Яке ти маєш право патякати про комуністичну мораль, коли ти навіть у касу кінотеатру намагаєшся пролізти без черги?
Не тому страшно, що роки «ідуть», а тому, що вони «біжать»…
Люблю тебе в собі. Люблю себе в тобі. Люблю нас разом. Люблю нас нарізно. Одне слово: люблю любити любов.
«Чому? Чому?» Я ж не можу сказати тобі, що ти не є тим, на чиїй руці хотіла б я прокинутись вранці…
Коли побачу сутулого, завжди випростую спину.
Нас поки що менше, але нас буде щораз більше й більше. Їх поки що більше, але їх буде щораз менше і менше. Мова про принципових і їх тіні.
З законом-то ти в згоді, а як з совістю?
Що за вибрик природи: і все ж таки людині найважче бути… людиною!
Про що гудуть безугавно телеграфні стовпи? Напевно, критикують розмови, що ведуть поміж собою телефонні дроти…
Просиш послати тобі за океан картину з краєвидом рідної сторони. Я радо вволила б твою волю, але де ж знайти мені художника, що зумів би фарбами передати небо, списане крилами журавлів, чи проосінній запах лісових опеньок, чи скаргу на «нові порядки» старого млина, а чи мелодії моєї туги, що, наче юродива, й досі шукає тебе по давно заораних стежках…
Колись натиралася свіжими листками любистку, аби віднадити його від іншої. Сьогодні кидає засушені листочки цього пахучого зілля в борщ, аби віднадити його від «забігайлівки».
І найточніше вимагає пояснення. Адже існує страх боягуза і… страх героя.
Часто «дерзання молодого таланту» і «формалістичні викрутаси» зводяться, по суті, до одного. Вся справа в тому, хто розбирає твою творчість: друг чи недруг.
Цить, серце! У вік космонавтики ціняться перш за все нормальні серця.
Якщо класика — це й вічна актуальність, то у старого Андерсена вона у фразі: «Королю, королю, ти голий!»
— Не йди за нього, — порадила мені мама. — Музиканти — однаково що цигани.
Я послухалась матері. І — що доброго зробила?
Воліла б око втратити, аніж довіру сина.
Які я можу мати претензії до жінки, коли я вже сам для себе застарий?
«Усі думки мої і мислі бродять коло твого дому», — писав ти мені хлопчиною. Хто був би тоді подумав, що пройдуть десятки років і твої слова повернуть к тобі, але вже як посланці від мене.
Не в кожному випадку мовчання люду — знак згоди.