У кімнаті було двоє юнаків років сімнадцяти. На слова «особлива поліція», обидва пополотніли й затремтіли. Здавалося, вони от-от кинуться до столу шматувати папери, та жоден не ворухнув бодай пальцем. Розуміли, що можуть накласти головами за це.
Мої хлопці підійшли до столу з паперами. Один із них націлив на них телекамеру, щоб я міг їх бачити. Так, наявний злочин в присутності поліції!
Вирізка з якоїсь допотопної газети, точніше, копія з неї. Досить блякла, чи не тому, що і її копіювали. Проте на фотографії все можна розрізнити.
Чоловік у сталевому шоломі натискає на спусковий гачок гвинтівки. На іншому плані вибухи снарядів вивергають землю. Бридка фотографія.
— Паскудство! Це ж знімок «ві»! — промимрив я. Далі навіть я не наважився вимовити. Бо цього слова жодна нормальна людина вголос не промовить.
Я передав своїм хлопцям по радіо:
— Цих доказів досить. Забирайте їх і вертайтесь!
Юнаків узяли в наручники. На ту метушню прибігла жінка, певно, їхня мати, і ну побиватися. Я не чув її слів, та й не було потреби, бо й так знав, що вона могла казати:
— Це якась помилка. Та що ці хлопчаки могли скоїти? Прошу, відпустіть їх! Вони більше ніколи… — І таке інше.
Мої хлопці відсторонили жінку й вивели заарештованих. Зрештою, хіба не вони скоїли злочин у присутності поліції! Ці юнаки виявили цікавість, ба навіть прихильність до війни. Докази їхнього злочину зафіксовано на відеострічці.
Все ясно. Ми мали право і навіть мусили на підставі таких доказів заарештувати й приставити до відділка будь-кого. Особливий загін поліції підлягав безпосередньо Найвищій Раді миру. Нас не торкалися зміни в політиці, ми не залежали від уряду. Можна сказати, нас підтримувало все людство.
Один із моїх хлопців попередив жінку, що голосила й благально простягала руки до юнаків:
— Якщо ви нам будете заважати, ми й вас заарештуємо, як ворога миру!
— Ох!..
Жінка потамувала зойк і вмовкла. Усвідомлення, що і вона один із членів людства, переважило в ній материнську любов.
Обох заарештованих привезли до відділка. Я звелів приставити їх до камери допитів у підвалі, а там дав скуштувати нагая.
— Де ви взяли фотографію з старої газети? Кажіть!
Та хлопчиська мовчали. Бо добре розуміли, що коли викажуть ту людину, то їй не минути лиха. На їхніх невинних обличчях читалася рішучість. Але я вирішив почати з ними по-доброму:
— Ваше бажання не виказувати ту людину цілком зрозуміле. Але ж поміркуйте, що важливіше: мир в усьому світі чи доля тієї людини? Ви маєте зробити вибір: розчавити паростки війни ще в зародку чи дати їм розростатись. То хто вам дав цю фотографію?..
Хлопчиська вперто мовчали.
— Ви, схоже, зараз скажете, що це вітер заніс її у вікно! Але не раджу так зі мною жартувати!
Я натиснув кнопку й змахнув нагаєм. Обличчя одного юнака перекосилося від удару струму. Я вдарив його не спересердя. Не відчував від цього втіхи, хоч і відрази не відчував. Просто такий мій службовий обов’язок. Священний обов’язок за дорученням усього людства!
— Краще кажіть! Якщо викладете все, матимете тільки років двадцять каторги чи підете до лікарів випробовувати нові ліки. А будете мовчати, то нарікайте на себе…
Та хлопчиська виявилися міцними горішками. Вони зціпили зуби, ніби збиралися мовчати до кінця. Але розтуляти таким роти — справа нашого особливого загону поліції. Засоби у нас для цього досконалі. Я звелів одному з підлеглих:
— Впорсни-но їм у руки наркотик!
Наркотик мав паралізувати бранцям руки, щоб не відбивалися, коли я візьмуся до них упритул.
— Спробуємо спочатку смердючий газ!
На допитуваних натягли маски й подали газ, смердючий до нестерпності. Ніби ото палили людське тіло чи розтирали отруйних комах. Від нього просто нутрощі вивертало. Один юнак не витримав, з очей його бризнули сльози.
— Годі, поки що газу вистачить. Спробуємо інше…
За моїм наказом маски зняли. Хлопчисько хрипко застогнав:
— Боже, що ви зі мною робите! І це через якусь одну фотографію…
Тут вже і мені терпець урвався. Що значить «одну»! Якщо можна одну, то можна й дві, й три, а тоді що — дозволити, щоб громадська думка збочила до війни?
Тоді думки про війну поширюватимуться, а це вдячний ґрунт для розв’язування війни. Бо коли є ґрунт, початок війни — це вже тільки питання часу. Єдина запорука миру — зробити так, щоб у греблі не було шпаринки навіть для мурашки! Навіть мене казять людці, що цього не розуміють. Тож і хльоснув кожного шмаркача разів по п’ять.
У нас налічується десять ступенів тортур. Та до останнього майже не доходить. Юнаки ж розв’язали язики вже на третьому ступені. Шмаркачі! Дізнавшися, звідки у них вирізка зі старої газети, я негайно надіслав туди своїх хлопців.