— Еге ж! — кивнув я. Я знав, що так було переорано старі бойовища, щоб жодної кулі чи осколка не лишилося. Марудна робота, та без неї де певність, що якийсь розумник не знайде чогось, з чого виснував би, що війни були. Тож справа миру потребувала певних жертв.
Таємна бібліотека мала димар. Щоправда, диму не було, бо все спалювали дощенту, крізь димар виходило лише гаряче повітря. У печі спалювали непотрібну стару літературу, вже перероблену.
У супроводі завідуючого я обійшов бібліотеку. У сховищі в підвалі книжок ще лишалася сила-силенна. Тхнуло пліснявою і старим мотлохом.
— А що це за книжки? — запитав я.
— Так звана художня література. Узгоджуємо її з історією. Простіше було б спалити все, але пробуємо дещо й зберегти. Та й вказівка згори була саме така. Не можна ж нищити одним махом культурну спадщину!
Книжки було розподілено на дві купи. Я показав на них:
— А яка між ними різниця?
— Отам книжки, що їх годі довести до пуття. Вони підуть у піч. В них і зазирнути страшно.
Мені гидко було торкатися тих книжок, тож я лише глянув на обкладинки: «На західному фронті без змін», «Живі і мертві», «Трицарство», «Розвіяні вітром».
— А «Віднесені вітром» нібито безневинна назва? — мовив я, та завідуючий тільки примружив очі й скрушно похитав головою. Певно, книжка була переповнена жахливими батальними сценами. Ось чого мені годі зрозуміти! Є ж іще людці, які не відчувають до війни відрази й ненависті, вона для них — щось піднесене й захоплююче.
Такі думки треба викорінювати. Культура, література, мистецтво… Що воно все порівняно з миром!
Я підняв книжку з однієї купи. Написав її Ціцерон, чи як там його. Розгорнув знічев’я, і в очі впало: «Я волію найганебніший мир від найсправедливішої війни».
Дехто і в давнину, виходить, міркував так само, як і ми зараз. Проте всі тоді тільки міркували, а нічого не робили. А яка користь від слів, не підкріплених ділом! Та і як мир може бути ганебним! Адже мир — єдина абсолютно справедлива річ.
Я кинув книжку до купи, що її мали спалити. І завжди я нервуюся в цьому підвалі! Так і здається, що тут товчуться у нескінченній битві шалені привиди минулого.
Найкраще б піти геть і заспокоїтись, та не так воно просто! На виході перевіряють вдесятеро ретельніше, ніж при вході. Навіть мене! Так, напевно, звідси старої газети не винесли.
Коли я, нарешті, видобувся з таємної бібліотеки, вже сутеніло.
Я попростував до відділка. В голові паморочилось, роїлися всілякі думки — чи не через ті кляті купи книг!
Я — працівник особливого загону поліції, тож іще в спецшколі дечого дізнався про справжнє минуле людства. Треба знати, звідки чигає небезпека!
Проте не все ще я збагнув. Мені й досі невтямки, як міркували в давнину. Схоже, люди гадали, що уникнути війни можна тільки шляхом роззброєння і заборони зброї. А розмірковувати про війну, вивчати її історію, виходить, можна доволі, бо це, мовляв, до війни не призведе. Гадали, певно, що досить повторювати по-папужачому «мир, мир» і він настане.
Ніяк цього не второпаю. Чому нікому не спало на думку викоренити саме поняття про війну раз і назавжди? А може, хтось і додумався, та вдіяти нічого не зміг? Яка різниця! Все від лінощів. Божевільні ледацюги!
Хіба можна жити у мирі, коли хтось розмірковує чи теревенить про війну? Це ж безглуздя! А якщо не безглуздя, то, виходить, тим людям війна подобалась. А це вже божевілля!
Хіба ні? Саме тому ці мерзотники розв’язали наприкінці двадцятого століття шалену світову війну. Яке жахіття, яке марнотратство, яке безглуздя! Слів немає!
А хто вцілів, потроху відбудовував те, що ми маємо зараз. І відразу вжили дійових заходів. Щоб наступні покоління й уявлення не мали про війну. Щоб будь-якою ціною не дозволити нікому порушити мир. Попри будь-які жертви…
Залунав сигнал мого кишенькового радіо: терміновий виклик з відділка.
— Що там у вас? — спитав я, і почув свого заступника:
— Тут інформатор приніс донос. Група вистежування перевірила — все сходиться. Скільки йому заплатити?
— Плати, скільки просить. А про що йдеться?
— У лісі на околиці міста дітлахи затіяли гру у «ві». Схоже, неабияк раді, бо гасають, галасують…
— Зрозуміло! Висилай п’ятірку наших. А тікатимуть, стріляти без попередження! Я їду теж.
Я несамохіть схопив нагай при боці й навхрест розітнув ним повітря. Малі шибеники! Якщо не приструнити їх, то де певність, що не виростуть нові александри, наполеони, гітлери. Якщо не знищили зло ще в зародку…