Нагай свиснув у повітрі. Мене переповнювали почуття обов’язку й власної сили. Вибити ворогів миру до ноги!
Війна — наче заразний мікроб чи вірус. Хтозна, чи вдасться винищити їх до останку. Тому й слід вчасно викривати й ліквідовувати, поки не поширилася ця пошесть. І невтомно! Бо якщо робити це абияк, хвороба розів’ється, і тоді буде пізно.
Я поглянув на свою форму. Яка вона біла! Білий колір — то символ миру. Ми, наче ті лікарі, винищуємо заразу війни. Ще й у цьому сенс нашої білої форми. Як і знак на пов’язці: сніжно-білий голуб на блакитному тлі.
© ВСЕСВІТ. - 1989. - № 3.
© ДУБИНСЬКИЙ Ігор, переклад з японської, 1989.
Міністерство життєзабезпечення
— Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, правда? Хіба що по обіді буде жаркувато.
Я стояв біля столу керівника відділу й відчував, як із розчиненого навстіж вікна вітерець доносить запах свіжого листя.
— А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, — задивлений невиразними очима на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі.
Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки, запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч:
— Що ж, поїхали! Якщо не проти, сідай за кермо, а по обіді я тебе зміню.
У машині колега поклав руки на кермо й запитав:
— То куди їхати?
Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував:
— А давай зробимо от що. Погода така чудова, що й думати не хочеться про якісь там маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди яка вкаже.
— Можна й так. Адже для нас важливо тільки виконати доручення протягом дня, — схвалив він.
Я дістав із кишені першу картку.
— Так. Спершу поїдемо по автостраді.
Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев
— Міністерства життєзабезпечення: тут ми працювали.
— Скоріше б уже перейти на внутрішню службу!
— Незле б, та поки не проїздиш отак років кілька, туди не втрапиш.
Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки котили візочки, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок.
Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали намети в червоні та білі смуги. Почався житловий район.
— Як перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. — Я показав колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими віями; а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчинки.
Якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в оповитому вранішньою імлою вітті дерев. Або в тихе пообіддя, відпочиваючи, дослухався б, як точать деревину вовчки.
— А я волів би отакий! — Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок. Біля вікна літній чоловік, певно, господар, пензлем щось малював на полотні. Увечері з вікна чути, мабуть, як сплескуються в ставку коропи, видно, як вони вистрибують з місячної доріжки на воді.
— Яка благодать!
— Справді, благодать!
Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом пологі пагорби.
Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Мій напарник пробурмотів, проводячи їх поглядом:
— Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі.
Розчувши в його словах запитання, я відказав:
— Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідовано.
Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів. Зникли нещасливі випадки на дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж моторошно згадувати!
— Воно так. Але одне таки лишилося.
— Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло — вже не зло. Без цього все повернеться до колишнього безладу.
Тут мій колега рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик.
А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак.
— Ану-но, хлопче, хапай його мерщій!
На мій голос малюк озирнувся, й ми побачили його всміхнене личко. Потім він знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от зловить кролика. А потім за вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос.