— Чудово, якщо справа добра. А що саме ви маєте робити?
— Існує середній рівень моральності, і люди поділяються на тих, чия моральність вище цього рівня, і тих, чия нижче. Так от, якщо позбавлятися від цих останніх, суспільство поліпшуватиметься. Цим також вирішується і проблема населення. Якщо пригадати концепцію ковчега Ноя чи Страшного суду, то підхід виявиться не дуже новим, правда?
— І як насправді це має відбуватися?
Прибулець відчепив від пояса якийсь предмет.
— Лазер. Достатньо націлити і натиснути на гачок. Якщо моральність нижче середнього рівня, людина зникає безслідно, якщо ні, то забуває про зустріч зі мною і спокійно вертається додому. Дуже просто.
Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya,
1980. © Дмитро Москальов, переклад, 2007.
Таємничий юнак
Міський краєвид. Купчаться один до одного будинки, а де їх немає, без упину сновигають машини. Тож дітям, які тут живуть, ніде навіть погратися. Їм тільки й лишається, що сидіти біля телевізорів, кожне в тісній кімнатці, куди чи й заглядає сонце.
І от у такому місці з’явився юнак. Скромно вдягнений, чемний, пристойний.
Зазирнув із вулиці у вікно й спитав хлопчака:
— Хіба вам ніде гратися?
— Та ніде. Ми ніколи ні в квача, ні в піжмурки не грали, ні через скакалку не стрибали.
— Шкода. Непогано було б для вас розбити тут садок.
— Наші батьки теж так гадають. Навіть ходили до міської управи, та ба! Земля дорога, а звідки ж грошей узяти!
— Ну що ж, тоді візьмуся я!
— Та невже? Ото всі зрадіють! А я гадав, що таке лише в казках по телевізору трапляється.
— Сам побачиш!
Юнак не підманув. Добув десь грошей, придбав ділянку, обсадив її деревцями.
Поробив гойдалки, пісочниці, і то такі, щоб дітлахам було безпечно. Тоді сказав малюкам, що збіглися звідусіль:
— Тепер це ваше! Можете гратися, скільки душа забажає.
— Оце здорово!
Дітлахи радісно кричали, стрибали та гасали на сонечку. Не могли надякуватись і їхні батьки:
— Ото добру справу ви зробили! То скажіть хоч, як вас звати. Ми назвемо садок вашим іменем, щоб пам’ятати довіку.
Проте юнак був не марнославним, він лише скромно відповів:
— Ет, неістотно, як мене звати. Я зробив те, що зробив би будь-хто. Досить і того, що ви задоволені, а пам’ятати мене нема чого!
Хтось хотів сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то чарівник, який прийшов зробити добро.
А згодом цей же юнак з’явився в оселі дідуся, який жив самотою, без рідні.
Дідусь увесь вік працював. Молодим заощадив дещицю грошей, та інфляція все знецінила. Тепер наголодь доживав віку й не знав навіть, чи матиме завтра шматок хліба.
— Все життя я мріяв про подорож. Та ба, марні мрії! — зітхав старий.
І саме тоді з’явився юнак.
— Добридень! Ось вам квитки, подорожуйте. І квитанції, що місця в готелях замовлено й оплачено. А це гроші на витрати. Бажаю приємної подорожі!
— Годі тобі кепкувати! Хіба ж незнайомій людині таке дарують?
— Як хочете, але замовлення вже не скасуєш. Самі поміркуйте: весь вік ви чесно працювали, то невже не заслужили такої дрібниці?
Старий розчулився мало не до сліз:
— Коли так, то я справді скористаюся з твоєї доброти. Ні, мабуть, це сон! Тепер я хоч помру спокійно, не жалкуватиму, що чогось не встиг. Та ти ж справжній чародій, хлопче!
— Годі вам! Я звичайнісінька людина. І зробив тільки те, що мав зробити. Тож приємної подорожі!
І перш ніж старий знову почав дякувати, юнак нишком вислизнув за двері.
Потім юнак з’являвся то тут, то там. Приносив гроші в оселі, де хтось загинув від нещасного випадку. Бо колу винуватця не могли знайти, щоб притягти до суду, родина потерпілого опинялась у неабиякій скруті.
Якось він навіть відкупив у іноземця мистецьки твір, що його той намірявся вивезти за океан, повернув до музею й так само непомітно зник. А то дав грошей на відбудову старовинної споруди, яка от-от мала розвалитися. Вділяв тихцем грошей на дитячі садки та притулки для бідних, що їх мали зачиняти через нестачу коштів. І таких прикладів назбиралося чимало.
Люди, яких провідував юнак, щиро дякували йому й гадали, з якої ж він родини.
Певно, багатійський синок. А то й…
Та ніхто нічого до пуття не знав, хоч усі погоджувалися, що то добра людина. Ще б пак, не розтринькує гроші на власні примхи, а роздає людям. Тільки б йому грошей на довше вистачило.
Проте скільки ж їх може бути, тих грошей? Прийшов кінець і юнаковій доброчинності. Перший, хто помітив це, був його керівник, начальник податкової інспекції. Він викликав юнака до себе й суворо запитав: