Через кілька днів я знову завітав до Холмса.
— А-а, Уотсон! Я саме збираюсь іти. Неабияка дичина, скажу я вам!
— Я просто гублюся, Холмсе! І на кого ви полюєте цього разу?
— Той самий Клей, зубожілий аристократ, що пошкодував три сотні. Я цього не подарую!
— Не заздрю йому!
— Не слід співчувати злу. Коли такому, як він, потрапляють до рук гроші, іншим їх уже не бачити. Вдячності від нього не діждешся. Але не гаймо часу! — поквапив мене Холмс.
Я відчував, наскільки переважає мій друг інших силою розуму й нетерпимістю до зла. Він зв’язався з поліцією й службовцями банку, і ось ми зачаїлися в підземному сховищі.
— Намагайтеся не шуміти. Гадаю, чекати вже недовго.
— Ви ніби все знаєте заздалегідь! — докинув управитель банку Мерівезер, помітно занепокоєний.
— А все у дедуктивному методі міркування!
Раптом підвальну темряву розітнув спалах. У стіні відвалився камінь, і з’явився чоловік.
— Це він! Іменем закону…
Чоловікові — а то був Клей — вистачило одного погляду, аби зрозуміти: його задум провалився.
— То ти мене обдурив!
— Стій, ані руш! — гримнув інспектор. Клей, втрачаючи залишки аристократичного лоску, аж завив:
— Підступна бестія!
І спрямував на Холмса пістолет. Та порух мого друга виявився на мить швидшим.
Клей отримав кулю разом зі словами Холмса: «Негідник лишається негідником до останнього подиху». І впав мертвий.
— Містере Холмс, вас не поранено? — Інспектор і Мерівезер кинулися до нього.
— Пусте! — Мій друг гордовито випнув груди. — Шерлока Холмса не так легко здолати!
Ми вислухали холмсові детальні пояснення. Клей нічого не міг заперечити, а інші цього й не прагнули.
— Що більше вас слухаю, то більше впевнююся, що той Клей — просто геній зла! –
Інспектор не на жарт розхвилювався. Він не мав і тіні сумніву: розгадати подібний злочин під силу лише Шерлокові Холмсу. За інспектором озвався і Мерівезер:
— Якщо хтось і геній, то це містер Холмс! Тільки завдяки вам наш банк чудом уникнув лиха. Не знаю, як і дякувати…
— Гадаю, трьохсот фунтів вистачить!
З легким серцем поверталися ми до холмсової контори.
— Який ви розумник, Холмсе! — похвалив я друга, простягаючи долоню. Помітивши мій порух, Холмс уклав у неї сто фунтів.
— От і все, Уотсоне. Вам лишилося тільки написати про це гарне оповідання.
— Згода. Але я, як і ви, ділова людина. Щоб описати все, як годиться, не завадили б іще сто фунтів. Адже доведеться стільки переробляти, та ще й у найголовнішому! А це виснажлива розумова праця.
— Що ж, нема ради! Тільки напишіть як слід!
— Можете не турбуватись!
Отак я заробив двісті фунтів лише за день.
Хіба ж міг я написати про Холмса погано! Адже ми з ним — випробувані друзі. Та й для мене, підданого її величності, було б непрощенним виносити на загальний розгляд сторінки літопису Британської імперії, яких слід соромитися: це могло б навіть похитнути підвалини панування над колоніями! Отож, перехилю чарку, й за перо!
Здається, й непогана назва є: «Спілка рудих»!
© 1992 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)
Ера готівки
Ранок. Як завжди, закукурікав електричний півень, і я розплющила очі. З вітальні чувся незнайомий голос. Я зазирнула крізь нещільно зачинені двері до вітальні: навпроти татка сидів якийсь молодик. Я нашорошила вуха.
— То як? Бажаєте відкрити і в нашому банку рахунок для хабарів?
Із слів гостя я зрозуміла, що то агент якогось банку. Татусь заперечливо похитав головою:
— Але ж я вже маю такий рахунок у банку, через який проводжу свої комерційні справи.
Та банківський службовець наполягав:
— Воно то так, проте насмілюся завважити, що такому фахівцеві з космічної торгівлі, як шановний пан, не завадив би ще один рахунок. Вам, певно, відомо, чим вигідні послуги нашого закладу: ми виконуємо всі операції якнайшвидше. Лише зателефонуєте, й гроші опиняться на вашому рахунку. Та й ми відразу інформуємо своїх клієнтів про надходження. І «Хабарний вісник» щодня розсилаємо!
— Його й інші банки надсилають! — незворушно хитнув головою татко.
— Та що там говорити! Ось погляньте, якщо ви тільки відкриєте рахунок… — На столику між татком і гостем затуркотіла портативна обчислювальна машинка. — Щось подібне…
— Ну-ну, подивимося, що з того вийде, — татусів голос пожвавішав.
Я відразу зрозуміла, що тепер розмова затягнеться. А сьогодні ж татко обіцяв повести мене в космоботанічний сад, та, певно, сподівання марні.