— Про що ви розмовляєте?
— Багато про що; передусім про вас, — відповів лікар.
— Так я і думала… — вона, підтягнувши до себе римське кріселко, сіла, схрестивши ноги і підперши голову рукою. — Продовжуйте, я слухаю.
— Я розповідав Дурану, — сказав Аєстарайн, — що те, що сталося з вами під час хвороби, хоча й нечасто, але трапляється. Один англійський автор, не пам’ятаю, котрий, згадує один такий випадок. Щоправда, щасливіший за ваш.
— Щасливіший? А це чому ж?
— Бо в ньому немає лихоманки, і обоє любляться у снах. Натомість у вашому випадку кохали ви одна…
Я вже казав, що ставлення Аєстарайна до мене завжди здавалося мені трохи лукавим? Якщо не казав, то в ту мить мав сильне бажання змусити його це відчути — і не лише поглядом. Однак він, мабуть, почасти вловив у моїх очах це прагнення, бо зі сміхом підвівся:
— Лишаю вас, щоб ви помирилися.
— От зараза! — пробурмотів я, коли він відійшов.
— Чому? Що він вам робив?
— Скажіть мені, Маріє Ельвіро, — вигукнув я. — Він до вас колись залицявся?
— Хто? Аєстарайн?
— Так, він.
Спочатку вона дивилася на мене з ваганням. Та потім, дивлячись мені прямо у вічі, серйозно сказала:
— Так.
— Що ж, так я і думав… Бодай цьому пощастило… — прошепотів я, уже цілком понурий.
— Чому? — запитала вона.
Я не відповів, лиш різко здвигнув плечима і відвів погляд. Вона простежила за ним. Минула якась хвиля.
— Чому? — наполягала вона з тією настирливою і розсіяною впертістю жінок, коли вони починають почуватися з чоловіком цілком невимушено. Тепер вона стояла, і ще стоятиме кілька наступних митей, обпершись коліном на кріселко. Покусуючи якийсь папірчик, що невідомо звідки взявся, вона дивилася на мене, ледь помітно то піднімаючи, то опускаючи брови.
— Чому? — врешті відказав я. — Тому що він принаймні мав щастя не сидіти, як дурна лялька, біля чийогось ліжка; він може говорити серйозно і не бачити, як то піднімають, то опускають брови, буцімто не розуміючи про що мова… Тепер вам ясно?
Марія Ельвіра кілька секунд замислено дивилася на мене, а потім заперечно похитала головою, і досі стискаючи губами папірчик.
— Хіба це не так? — наполягав я, однак серце моє шалено калатало.
— Ні, не так…
— Маріє Ельвіро! — покликала здаля Анхеліка. Усі знають, що голос сестер зазвичай лунає вкрай несвоєчасно. Та ще ніколи не був він таким недоречним, як цього разу, — наче обілляв зимною водою.
Марія Ельвіра кинула свій папірчик і забрала коліно з кріселка.
— Я піду, — сказала вона зі сміхом, який я вже чув, коли вона фліртувала.
— Ще одну хвилинку! — сказав я.
— Більше жодної! — відповіла вона, відходячи і заперечно помахавши рукою.
Що мені лишилося робити? Хіба що ковтнути вологий папірчик, припасти устами до ямки, яку лишило по собі її коліно, і розтрощити крісло об стіну. А потім самому розбитися об дзеркало — через те, що ідіот. Найбільше я страждав від люті на самого себе. Чоловіча інтуїція! Психологія досвідченого чоловіка! І перша ж кокетка, чиє коліно залишило тут свій відбиток, так зухвало з цього всього потішається!
Я більше не можу. Я люблю її шалено і не знаю (і це найпечальніше), любить вона мене насправді чи ні. І сни, занадто багато снів і такого іншого: ми йдемо попід руку через залу, вона вся в білому, а я — як чорний силует біля неї. У залі тільки старші люди, усі вони сидять і дивляться, як ми проходимо. Однак це бальна зала. І вони говорять про нас: мозкова гарячка та її тінь. Я прокинувся і знову поринув у сон: до цієї зали вчащали небіжчики, щоденні жертви якоїсь епідемії. Біле вбрання Марії Ельвіри було саваном, а я — тією самою тінню, що й раніше, але тепер замість голови в мене був термометр. Ми завжди були мозковою гарячкою та її тінню.
Що я можу зробити з такими снами? Я більше не можу. Поїду в Європу, Північну Америку, будь-куди, де зможу її забути.
Для чого мені залишатися? Аби все почалося знову, і я один палав пристрастю, мов блазень, або ми розходилися щораз, коли почуємося близькими? О, ні! Цьому буде кінець. Я добре не знаю, як на моїх кресленнях позначиться ця відсутність сентиментів (так, сентиментів!), але лишатися було би безглуздо і глупо — нема для чого і далі розважати Марію Ельвіру.
Я міг би написати тут дещо відмінне від того, що написав, але волію лишень розказати те, що сталося того останнього дня, коли я бачив Марію Ельвіру.
Через браваду, або кидаючи виклик самому собі, чи через скорботну надію самогубця, напередодні свого від’їзду я пішов попрощатися з Фунесами. Уже десять днів я носив у кишені квитки — от як я сумнівавсь у самому собі. Марія Ельвіра прихворіла: щось там із горлом чи мігрень, але побачити її було можна. Я пройшов до зали, аби з нею привітатися. І застав її за в’ялим гортанням нот. Побачивши мене, вона трохи здивувалися, однак встигла швидко подивитись у дзеркало. Обличчя її було понурим, уста блідими, під запалими очима синці. Та як завжди вона була для мене найгарнішою, особливо тепер, бо я її втрачав.