Я просто сказав, що їду геть і бажаю їй великого щастя.
Спочатку вона мене не зрозуміла.
— Їдете? І куди саме?
— У Північну Америку… Я щойно вам сказав це.
— Ох! — прошепотіла вона, і я побачив, як уста її затремтіли. Та відразу ж вона глянула занепокоєно: — Ви занедужали?
— Ну, це не зовсім так… Та почуваюся я зле.
— Ох! — знову прошепотіла вона. І широко розплющеними очима подивилася через вікно надвір, як той, хто тратить розум.
Опріч усього надворі падав дощ, і в залі було темнувато.
Вона обернулася до мене.
— Чому ви їдете? — спитала.
— Гм, — я усміхнувся. — Розповідати про це можна довго, безконечно довго… Одним словом, я їду.
Марія Ельвіра не зводила з мене очей, і їхній занепокоєний і уважний вираз зробився похмурий.
«Став крапку», — сказав я собі. І заквапився:
— Гаразд, Маріє Ельвіро…
Вона поволі подала мені свою холодну і вологу руку.
— Перед тим, як підете, — промовила, — не скажете мені, чому ви їдете?
Голос її упав. Серце моє шалено стукало, та перед очима, мов блискавка, промайнув той вечір, коли вона зі сміхом відійшла, даючи рукою знак: «З мене досить…». Що ж, з мене також! Годі!
— Я їду, — сказав я дуже чітко, — бо по саму зав’язку ситий болем, безглуздістю свого становища і соромом за самого себе! Тепер ви задоволені?
Я й досі тримав її руку у своїй. Вона її забрала, поволі повернулась, узяла ноти з пюпітра й поклала їх на рояль — усе це неквапливо і стримано, а потім знову глянула на мене із силуваною і жалібною усмішкою:
— А якби я… попросила вас не їхати?
— Та заради Бога! — вигукнув я. — Ви не розумієте, що цим мене вбиваєте! Досить з мене страждань, годі тикати мені в лице моїм нещастям! Що ми виграємо від цього, що виграєте ви? Ні, годі! А знаєте, — додав я, забігаючи вперед, — що ви сказали мені тієї останньої ночі своєї хвороби? Хочете, я вам скажу? Хочете?
Вона сиділа непорушно, впившись у мене очима.
— Так, скажіть…
— Гаразд! Ви сказали, і хай буде проклятою та ніч, коли я це почув, а ви чітко промовили таке: а ко-ли я вже не ма-ри-ти-му, ти од-на-ко-во ме-не лю-би-ти-меш? Ви все ще марили, я це знаю… Та що мені тепер робити? Лишатися тут, біля вас, заживо стікаючи кров’ю через ваш характер, бо я вас кохаю, як ідіот? Це ж також ясно, еге ж? Ох, запевняю вас, це не життя! Не життя!
Убитий горем, я притисся чолом до скла, відчуваючи, що після всього, що сказав, моє життя назавжди обертається на порох.
Та треба було підвести риску, і я обернувся. Вона стояла біля мене, і в її очах — цього разу у спалаху щастя — я побачив, як сяє, схлипує, баламутиться блаженство, яке я вважав уже відмерлим.
— Маріє Ельвіро! — гадаю, крикнув я. — Моя кохана! Душа моя!
І вона, із тихими сльозами стихлої грози, переможена, упокорена, щаслива, нарешті зручно вмостила свою голову на моїх грудях.
І більше нічого. Хіба може бути щось простіше за все це? Цілком можливо, що я страждав, плакав і ревів від болю. Я мушу в це вірити, бо так про це написав. Проте як все це з біса далеко! І далеко тому — і це найкумедніше в нашій історії, — що вона тут, біля мене, підперши голову рукою, читає те, що я пишу. Добре видно, що їй не до шмиги немало моїх коментарів, але з поваги до літературного мистецтва, в яке ми так зухвало занурилися, вона, як добра дружина, скоряється. Щодо іншого, то вона, як і я, гадає, що загальне враження від оповіді, відтвореної поетапно, є доволі точним відображенням того, що сталося, що ми відчули й пережили. А це доволі незле для твору, який написав інженер.
У цю мить Марія Ельвіра мене перебиває, щоби сказати, що останній написаний рядок є неправдою: моя оповідь є не просто непоганою, вона добра, дуже добра. І як неспростовний аргумент вона обвиває мою шию руками й дивиться на мене зблизька, наші очі розділяє заледве п’ять сантиметрів.
— Це ж правда? — шепоче чи, радше, воркоче вона.
— Можна написати «воркоче»? — запитую я її.
— Можна, і це також! — вона мене цілує.
Що іще тут можна додати?