Пора кохання
Весна
То був карнавальний вівторок. На святковій дефіляді Небель з’явився, коли вже стемніло. I поки розривав пакет із серпантином, дивився на передній екіпаж. Здивований обличчям, якого не бачив у колясці попереднього дня, він запитав у товаришів:
— Хто це? Має непоганий вигляд.
— Хай йому грець! Та вона прегарна. Гадаю, це небога абощо доктора Аррісабалаги. Здається, вона приїхала вчора…
Відтак Небель видивився на прекрасне створіння. То була ще дуже юна дівчина, можливо, не старша чотирнадцяти років, але вже цілком дозріла. Під дуже темним волоссям обличчя світилось тією матовою і гладкою білизною, що притаманна лише дуже тонкій шкірі. Сині подовгасті очі біля скронь губилися в чорних віях. Можливо, були трохи широко розставлені під чистим чолом, що свідчить про велику шляхетність або ж неймовірну впертість. Проте її очі, такі, якими вони були, наповнювали той квітучий вид світлом її краси. І коли вони на мить зустрілися з його очима, Небелю забило дух.
— Що за краса! — прошепотів він, обпершись коліном на сидіння кабріолета.
Наступної миті серпантин полетів у напрямку коляски. Обидва екіпажі вже лучив паперовий підвісний міст, і та, котра спричинилася до цього, час від часу всміхалася до галантного юнака.
А той уже майже втратив повагу до пасажирів, візника і навіть екіпажа: стрічки серпантину без упину спадали на них дощем. Аж ті, що сиділи позаду, обернулися і, хоча й з усміхом, але пильно обгледіли марнотратця.
— Хто це? — тихо запитав Небель.
— Доктор Аррісабалага. Ти його точно не знаєш. А біля нього — мати дівчини, невістка доктора.
Після оглядин доктор Аррісабалага і сеньйора щиро посміялися з того юнацького буйства, а Небель подумав, що має з ними привітатися. На його уклін уся трійця відповіла з грайливою люб’язністю.
То був початок любові, яка тривала три місяці та в яку Небель уклав усе те поклоніння, яке вміщала його пристрасна юна душа. І поки тривала дефіляда — а в Конкордії вона триває до глибокої ночі, — він безперестанку розкидав серпантин, та так, що манжета його сорочки, розщіпнувшись, метлялася на руці.
Наступного дня сцена повторилася; а позаяк дефіляду поновили увечері битвою квітів, Небель за чверть години спорожнив чотири величезні кошики. Аррісабалага і сеньйора сміялися і часто обертались, дівчина майже не зводила очей з Небеля. Він у відчаї глянув на свої порожні кошики. На сидінні кабріолета лишився тільки нещасний букетик безсмертника й тутешнього жасмину. Небель скочив із ним з підніжки кабріолета, ледь не вивихнувши щиколотку, і підбіг до коляски, задиханий і спітнілий, і з ентузіазмом в очах простягнув дівчині букет. Вона ошелешено стала шукати свій, та в неї його не було. Її супутники розсміялися.
— Дурненька! — сказала їй мати, вказуючи на груди. — Та ось же маєш букет!
Екіпаж квапливо рушив. Небель, який зіскочив був з його підніжки, побіг і схопив букет, який простягала йому дівчина, майже повністю висунувшись із повозу.
Три дні тому Небель приїхав із Буенос-Айреса, де закінчував гімназію. Він провів там сім років, тож його знання про нинішнє світське товариство Конкордії було мінімальним. У рідному місті він мав лишатися ще два тижні, насолоджуючись цілковитим спокоєм душі, якщо не тіла. І от маєш: уже наступного дня він цілком втратив свій супокій. Але натомість яка красуня!
— Яка красуня! — повторював він, думаючи про той промінь світла, цнотливості й жіночої плоті, що простягся до нього з екіпажа.
Він визнавав, що по-справжньому і глибоко засліплений і, ясна річ, закоханий.
От якби вона його любила!.. Чи любить вона його? Для з’ясування цього Небель значно більше, ніж на букет з її грудей, покладався на нерозважливу похапливість, з якою дівчина шукала щось, аби йому дати. Його пам’ять ясно воскрешала сяйво її очей, коли вона бачила, як він підбігає, неспокій, з яким вона його чекала, а ще м’якість юних грудей, коли вона простягла йому букет.
А тепер усьому кінець! Завтра вона від’їздить до Монтевідео. І що йому все решта, Конкордія, його колишні друзі, сам його батько? Принаймні він поїде з нею до Буенос-Айреса.
Вони і справді їхали разом, і під час подорожі пристрасть Небеля досягла найвищого градуса, до якого може дійти романтичний вісімнадцятирічний хлопець, який відчуває, що він коханий. Мати дівчини цей майже дитячий роман сприйняла з привітною поблажливістю, і часто сміялася, дивлячись, як вони майже не перемовляються, безупинно посміхаються і постійно дивляться одне на одного.
Прощання було коротким, бо Небель не хотів втрачати залишки здорового глузду, які ще в нього були, і обірвав свою гонитву за нею.